"Найбільше мрію, щоб війна закінчилась. Скучив за сім’єю. Щоб так - служу, ходжу, чергую, люблю свою Армію, пишаюся Україною…", - боєць ЗСУ

Він мешкає з дружиною та двома синами у Яворові Львівської області, а на фронт прийшов для того, щоб ворог не вчинив із його містом те, що зробив з містами Донбасу, передають Патріоти України з посиланням на Цензор.НЕТ.

"ВОРОГУ ДАВАЛИ ПО ЗУБАХ ДОБРЯЧЕ. ТА Й ЗАРАЗ НЕ МОВЧИМО"

- Коли ви прийшли до війська?

- Зразу, як почалась війна. В березні 2014-го прийшла повістка на мобілізацію, і я прибув до військкомату. Потрапив у 51 бригаду. Спершу були полігони, навчальні центри в Старичах та в Гвардійському: у мене ж інша військово-облікова спеціальність (ВОС), а треба було переучуватись на БМП. На фронт прибув у серпні – десь у двадцятих числах ми заїхали в Донецьку область, і 24 серпня моя рота, в якій я тоді був, колоною виїхала на Іловайськ. На жаль, до самого Іловайська ми не доїхали: під Стилою ми попали під обстріл БМ-21 "Град". Ми стояли на висоті – третій та четвертий батальони, три роти. В моєму підрозділі були 10 БМП, 2 танки, десант. Всі укомплектовані, мали БК, озброєння. Нормально йшли. Як я вже казав, 25 числа нас обстріляли, а потім бригада була розформована і на її базі створена 14-та. Пізніше я зазнав травми, змушений був рік лікуватися, а в березні 2016 знов повернувся на фронт.

- Що на початку війни було найскладнішим?

- Те, що люди зовсім не вміли воювати. Хлопці приходили настрашені, з круглими очима… А хтось навпаки - такий герой, що хоч відтягай. Бо він іде собі, кулі дзижчать, снаряди падають… Я, каже, не боюсь! Люди гинули просто через те, що не розуміли, що відбувається. Пам’ятаю, перший раз як почали "Гради" йти, то ми такі стали, ротяки пороззявляли: а шо ж воно оце летить? Га, летять ракети! Гуп! Ой, диви як класно гепнуло! А воно все ближче, ближче… Це вже зараз всі знають: як тільки щось почалося – шукай найменшу заглибину в землі і падай! Побіжиш – загинеш.

Зараз ми вже навчені, як приїхали – займаємо лінію оборони, риємо укриття, визначаємо ціль, відстань; спостерігаємо за противником, наносимо координати. Ясно, що якщо до противника два кілометри, то стріляти в нього з автомата, кидати ВОГ-25 чи з АГС – марна річ. Знаєш ТТХ зброї і розумієш: недоцільно. Вибираєш найбільш ефективне в даній ситуації озброєння, робиш під нього позицію чи вогневу точку, і тоді вже насипаєш. А не так, щоб просто пострілять аби куди, "в сторону противника".

- Коли ви повернулися знов до війська?

- У березні 16-го. Прийшов у 24-ту бригаду. Моя шоста рота тоді стояла на Кримському. То я поїхав туди, два місяці був там. Далі виїзд на Попасну і полігон; потім Майорськ, і тепер вже тут, в Мар’їнці. У мене дуже хороші спогади від Попасної: у нас там був класний ВОП, понад 20 людей. Дружний колектив. З нами був комвзвода Батя, він нам як тато і мама, за всіх піклувався. В Попасній ми нормально повоювали. Правда, начальство не дуже давало це робити, без кінця: "В укриття, спостерігайте!". На Майорську вже інакше, тут була чітка команда: не чекати дозволу, в разі загрози життю – стріляйте зразу, без запиту. Тож ми не мовчали, ворогу давали по зубах добряче. Та й зараз не мовчимо.

Було якось у нас на Майорську, що сєпари вкрай знахабніли. Почали там строїти щось, копатися. Зрештою побудували дот офігєнний. Я доповів командуванню, що його треба прибирати, бо він створює нам загрозу. Отримав дозвіл... Прямим попаданням ПТУРа дот було знищено.

- Тобто, він був збудований з порушенням техніки безпеки і ви їх "оштрафували"?

- Ну, десь так (сміється). Бо вони просто внаглу, серед білого дня там рилися. Якби вночі і обережно, то ми б, може, так скоро й не помітили б, а так вони самі напросилися.

- А хто підбив?

- Я. Тут на фронті швидко стаєш універсалом! Я ще з 14 року навчився стріляти з усього, що стріляє. Ясно, що без досвіду і навичок не стрільнеш. Тоді на полігонах не було такого, щоб учитися заради "корочки". Кожен розумів: оце що ти зараз від інструкторів візьмеш – з тими знаннями і на фронт поїдеш; тож кожен старався злапати собі чимбільше. Інструктори нам теж казали: ми не будемо вам забивати голову зайвим, покажемо лиш саме головне, далі будете добирати знань і досвіду вже на фронті. На БМП нормальний курс треба проходити півроку, а нам давали за три місяці, та й то практично основну частину вклали у два тижні, бо ж часу бракувало.

В 14-му наш звичайний стрілок міг попроситися постріляти з чого завгодно: хочеш з БМП – ось тобі БМП, хочеш з кулемета – ось тобі кулемет; хочеш спробувати з гармати чи танка – на завтра готуйся, домовимось тобі за танк, нема питань. Потреба така була. Курси проходили моментально, не було часу довго вчитися. Бачиш ціль – зарядив – стріляй! Ти навідник? Ну то наводься і стріляй, не тупи! Механік? Ось тобі БМП, сідай і їдь, хлопці ждуть!

"ЯК НАБРИДНУТЬ – ТОДІ ДАЄМО ВІДПОВІДЬ, ЗАТИКАЄМО ЇХ ШВИДКО І НАДОВГО"

- Чи є у вас зараз зовсім новенькі, необстріляні?

- Є. Деякі хлопці не могли йти до війська скоріше, бо малі були, ще не досягли призовного віку, тож прийшли тільки зараз. У нас таких зараз двоє. Ми, старші, стараємось перед ними не випендрюватись, тіпа, от ми такі супер-воїни! Ми їх вчимо. Розказуємо, показуємо. Приклади наводимо, досвід свій їм передаємо. І бережемо, звичайно. Хай трохи звикнуть.

- Що ви найперше розказуєте новачкам?

- Найперше – не ходіть, куди не треба; не робіть, чого не треба; не беріть, чого не клали. Лежить якась болванка чи залізяка – не чіпай! Постав паличку і поклич старшого позиції. І не висовуй голови, тіпа тобі "інтєрєсно подивитись". Найперше треную їх володіти зброєю: бо коли йде бій, командир тобі не допоможе, не прибіжить; а коли під час бою навіть один автомат виходить з ладу – це вже стає проблемою для всіх, бо якийся сектор лишається неприкритим. Головне, щоб новачок відчув, що таке обстріл. Поки він не відчує реально оті прильоти, коли воно "Бум! Бум!" і земля догори дригом – толку не буде. Коли ти вперше в житті розумієш, що від тебе не залежить абсолютно нічого – отоді вже і копання починається, і облаштування позицій, і про броніки-каски нагадувати не треба.

Страх - дуже корисна штука на фронті. Безстрашні люди вже відпочивають…

- Скільки приблизно часу треба, щоб новачок освоївся на позиції? Так, щоб ви вже перестали за нього боятися і навіть довірили щось?

- Ну, місяців два-три, не менше. Треба, щоб у нього чуйка виробилась. Ну, і досвід хоч трохи. У нас тут багато хто з 14 воює, тож вони їм все розказують. Нам було важко: ми набиралися цих знань на власному досвіді, втрачаючи друзів, дістаючи поранення – але то час такий був, нічого не зробиш. Зараз маємо можливість хлопців підучити і поберегти, тож так і робимо.

- Яка найбільша небезпека на вашому напрямку?

- Снайпери. Постійно заїжджають і російські, і сербські. Тут у них полігон, вони як на сафарі ходять: бо кабана ж стріляти нецікаво, він здачі не дасть, а людина може у відповідь влупити, це вже така дуель, хто розумніший і вправніший. Бачимо, як вони намагаються з нами гратися: і на живця ловити, і інші способи застосовувати. Тим дуже не переймаємось, лиш стараємось бути обережнішими, але вже як набриднуть – тоді даємо відповідь, затикаємо їх швидко і надовго.

- Як на "Крокодилі"?

- Ну, десь так (сміється).

- Яка зараз найбільша проблема в ЗСУ?

- Люди. Людей завжди не вистачає… От кажуть: у вас там заробітчани. Оу, ну то як хочете заробити – їдьте сюди, ми поділимось! Навіть кожен ще по сто гривень скинеться, щоб тобі більше було (сміється). І побудь тут хоча б півроку, спробуй. Чи це справді заробіток, чи щось геть інше. Ми тут всіх приймаємо, приїжджайте і заробляйте собі УБД, гроші, пільги… Навіть якщо ви недосвідчені – приїздіть, навчимо!

- Від чого залежить, залишиться людина служити, чи ні?

- Тут все залежить від командира. Якщо командир не кричить на солдата, а нормально все пояснить і покаже – солдат почне сам все робити. Якщо з першого разу не дійшло, то можна і десять раз показати. Зараз гарна мотивація – ще й зарплата. 22 тисячі з половиною, при цьому ти за їжу, одяг, житло нічого не платиш. Найголовніше – не треба думати, переживати, приймати рішення... Солдату достатньо виконувати те, що йому каже командир, за нього вже все продумали. Його вже нагодували, одягли, дали обмундирування, дали зброю… Про нього дбають, піклуються, надають соціальний захист, пільги і тд. Задача проста: виконувати наказ. Так легше. Командиром бути набагато важче…

- Чому?

- Ти, командир, за кожного переживаєш, до кожного підхід знайти треба. На когось нагримати, бо інакше він з місця не зрушить; а до когось тільки з ласкою, бо його потім "заклинить" надовго, буде ходити, переживати, щось собі думати… А найтяжче з родичами спілкуватись, особливо коли біда сталася. Якось мені довелося спілкуватись з мамою "двохсотого": під Іловайськом, коли нас обстрілювали з "Градів", хлопчину переїхала БМП. Люди ж були всі недосвідчені, не знали, що їм робити. Причиною біди стала паніка… Люди бачать – щось летить і бахкає, ну вони й почали ховатися. Залізли під БМП. А водій же не знав, що вони там; завів машину і хотів виїхати, щоб відігнати її подалі... Також частими були випадки, коли хлопці під час обстрілу починали втікати і гинули від осколків.

Найстрашніше – це коли стріляє артилерія. Жах у тому, що в той момент ти вже нічого не можеш зробити, все має бути приготоване заздалегідь. Як каже наш командир бригади Валерій Федорович Гудзь, "війна то є великий труд". Все має бути заздалегідь викопане, обладнане, грамотно розміщене, щоб швидко взяти і привести в дію. 80% часу ми готуємось до бою, щоб потім якісно відпрацювати свої 20%.

Хлопці у мене всі молодці, красавці. От, наприклад, сержант Рощин. Гарний спеціаліст, знається добре на всіх видах озброєння, яке тут у нас є. На фронті з 14-го, учєбки пройшов. Прийшов солдатом, а зараз сержант.

Старший солдат Куковинець сам із Запоріжжя, коли приїжджаємо сюди, він практично вже вдома. Він з 14 року воює, був з бригадою вже багато де. Командир відділення, командир бойової машини. "Не хочу, - каже, - деснянський плац топтати і під барабан в столову ходити", але без учєбки звання не дають, лиш тому він досі солдат, а не сержант.

Котлярчук – зі Львова, мобілізований за 5 хвилею, у нього це вже третій контракт. Так само прийшов перед виходом бригади. Інші хлопці теж… Тут тільки двоє у нас ті, що не служили. Ми їх жаліємо, на небезпечні напрямки не ставимо: найголовніше – збереження життя. Всі мають поїхати додому живі-здорові. Поставили їх поки що кухарями: кухня – це місце збору всіх, тут ми обговорюємо наші питання, ТТХ озброєння та можливості його використання. Якщо буде розумний, буде дослухатися і питати, скоро набереться розуму.

А от ще є Діма Врончук, солдат, мріє стати старшим солдатом. Він у бригаді вже вдруге, а перед тим служив у 131 батальоні розвідки. Був з нами в Майорську, побув вдома і зараз знов повернувся. Багато гарних є.

"КОЛИ ЛЮДИНА ДОВГО ТУТ, ТО ВТРАЧАЄТЬСЯ ВІДЧУТТЯ РЕАЛЬНОСТІ, ПРИТУПЛЯЄТЬСЯ СТРАХ. А ЦЕ ВЖЕ ПОГАНО"

- Про що ви мрієте?

Найбільше мрію, щоб війна закінчилась і я вже служив вдома. Скучив за сім’єю. Щоб так - служу, ходжу, чергую, люблю свою Армію, пишаюся Україною… Мені вже тут так надоїло!.. Хочу, що був дома, і на службі. Мама вже свариться: що тобі та армія, он 15 кілометрів до Польщі, там люди працюють і непогані гроші отримують! Але… Я ж не зможу, я себе знаю. Оце знов як надивишся по телевізору, що тут робиться, і думаєш: "От бляха, там же хлопці, що ж я їх кинув, треба ж підтримати!" Поки війна триває, я вдома довго не висиджу. А ще як по новинах щось покажуть… Знаєте, людина – вона така істота, що до всього приживається, в будь-яких умовах. Я додому приїжджаю – а думками все ще тут, на фронті. Якщо от я зараз себе уволю і сяду вдома, у мене знов почнуться думки, що я безполєзний і не потрібен суспільству.

- Але ж і на фронті постійно бути не можна…

- Так я ж не спорю. Звичайно, ротація потрібна. Бо коли людина довго тут, вона втрачає відчуття реальності, притупляється страх. А це вже погано. Коли обстріл, треба швидко реагувати, ховатися в укриття, і тут страх якраз добре допомагає. Ти вже дієш на автоматі: тільки десь "Бах!" - і ти вже в укритті. У тебе рефлекси спрацьовують, ти навіть не думаєш про це, хоч сонний, хоч який. Зараз то воно вже згадується, як суцільний анекдот, а зразу - ні. От як у Попасній. Сидимо, обідаємо, жартуємо, на планшеті кіно дивимось. І тут – над головою: "тіу, тіу!" Кулі з ДШК. Це треба бачити: сиділа толпа, реготала, балакала, – і ррраз! – всі вже лежать. Це рефлекси, які зберігають життя.

- Які питання найчастіше ставлять вам цивільні?

- Та різні… Іноді питають: от чого ви тут сидите? Я їм кажу: якщо ми підемо звідси, ви взнаєте. Ми тут, щоб не пускати цю мерзоту до вас. Часто питають також: чому не йдете вперед? Але це не від нас залежить. Ви ж мусите розуміти, що позиційна війна триває п’ять років, всі підходи до них і до нас заміновані двісті разів. Тобто перед тим, як іти, треба зробити потужну артилерійську підготовку, щоб хоч трохи почистити землю від мін. Потім, згідно з правилами війни, проти кожної їхньої роти ми маємо виставити не менше батальону, бо штурмувати укріплення завжди важче, у тих, хто атакує, втрати втричі більші від тих, кого атакують. Тож, у принципі, ми готові, - але краще зачекати загальної команди, щоб наступати по всьому фронту, з підтримкою всіх вогневих засобів.

- Чи допомагають вам зараз волонтери?

- Зараз волонтери вже мало приїжджають, бо вже й потреби такої нема. Я по собі скажу: в 14 році мені дали штани оті "дубок", вони через місяць порвалися. То я чекав тих волонтерів, як рідну маму! А зараз? Приїдете до нас з бульбою? У нас є бульба. Привезете макарони чи крупи, як ото раніше люди в магазинах у кошики збирали? Та ми вам ще й своїх круп дамо! Цигарки? Раніше було важко виїхати і самому купити, а зараз командир з наради їде, ти йому подзвонив і він тобі привіз. З нашої зарплати ми можемо собі це позволити. Навіть ці бочки для води – ми попросили волонтерів, вони купили, але ми їм гроші віддали. Бо нащо людей напружувати, коли ми самі спроможні? Зараз максимум що треба – розходніки: мішки, які кінчаються; лопати, які ламаються; ті ж кирки, маскувальні сітки і таке все. Подушки-ковдри то вже розкіш: ліжко, спальник, каремат є і добре. Нє, якщо маєте – то дайте, будемо вдячні. Але так, щоб аж край, щоб людей напрягати – ні, не варто. Постачання води, БК, підвезення продуктів нам забезпечує наш підрозділ, проблеми нема.

- Що б ви порадили призовникам?

-Дівчата, любіть своїх хлопців і чекайте їх! Хлопці, не косіть від призову і пройдіть срочку – в разі чого це допоможе тобі вижити на війні. Я завжди кажу: може, з тебе там на срочці і не зроблять Рембо, але навчать базових речей: водити БМП, стріляти, поводитися зі зброєю, навчать елементів техніки виживання. Тож прийди і відслужи, підготуйся.