– В Ізраїлі я живу 11 років. Давно були думки переїхати, і так склалася доля, що мені це вдалося.
– Чим ви займалися в Україні і чим зараз в Ізраїлі?
– В Україні працювала психологом, викладала в університеті психологію. Переїхавши до Ізраїлю, пройшла перекваліфікацію, тут я – соцпрацівник, працюю в державній клініці з пересадження органів і також у приватній клініці секс-терапевтом. До цього працювала в госпісі і як волонтерка – в поліції психологом.
– Що вас здивувало або, можливо, шокувало в перші роки життя в країні?
– Мене шокувала спека, гостра їжа, свобода людей і те, що вони дозволяють собі бути щасливими тут і зараз. Отримувати задоволення від життя – тут важлива цінність. До того ж ця функція вписана в рутину життя. Тут часто чоловік і дружина, які довгі роки в шлюбі, ходять на побачення, їздять удвох відпочивати у відпустку, залишаючи дітей вдома.
– До чого ви не можете звикнути або з чим не можете змиритися досі?
– Я думаю – овочі і фрукти, які не мають смаку, тому що вони вирощені на гідропоніці. Тобто це неможливість понюхати помідор, щоб він пахнув помідором. Або неможливість зробити салат, щоб він пахнув салатом. Огірок, який слабо пахне огірком. Ягоди, яких немає. Ось цього дуже й дуже мені в Ізраїлі не вистачає. Ягоди привізні є, але здебільшого заморожені.
– Чим життя в Ізраїлі відрізняється від життя в Україні?
– По-перше, воно відрізняється темпом, я тут працюю набагато інтенсивніше. Але водночас я можу собі більше дозволити і якість життя в мене вища, ніж якби я працювала з такою ж інтенсивністю в Україні. По-друге, воно відрізняється свободою й безпекою. Незважаючи на теракти й обстріли, ізраїльтяни знають, що в них є залізний купол. Діти в Ізраїлі відчувають себе в безпеці, жінки на вулиці почуваються вільнішими.
Велика відмінність: в Ізраїлі елемент сексуального домагання – дія, що карається законом. За комплімент чоловіка, який жінці не сподобався і вона зробила зауваження, а він його повторив, можна подати на чоловіка до суду. Але і з іншого боку, якщо жінка приходитиме на роботу у відвертому одязі й на неї будуть надходити за це скарги, а вона не візьме зауваження до уваги, її теж можуть засудити.
Комплімент із приводу зовнішності може розцінюватися як сексуальне домагання, і жінки можуть відсудити мільйони шекелів. Бос може зробити комплімент із приводу твоїх якостей, але не за твої гарні ноги.
Ще дуже суттєва відмінність життя в Ізраїлі від України: якщо з тобою щось стається, якась катастрофа, то ти захищений – страховкою особистою, медичною, міждержавним страхуванням. Якщо станеш інвалідом – у тебе є страховка. Людина на вулиці не опиниться. В Ізраїлі немає безхатченків. Якщо хтось живе на вулиці – це вибір його особистий. Він може отримати реабілітацію, йому знайдуть житло. І в Ізраїлі немає наркоманів, залежних, які не можуть отримати лікування. Людині надається програма виходу із залежності.
В Ізраїлі немає дитячих будинків. Є названі тимчасові сім'ї, в яких живуть дітки, поки вирішується питання усиновлення.
Існує волонтерський рух людей, які приходять у госпіталі до недоношених діток, щоб їх потримати на руках, дати можливість батькам якийсь час відпочити.
В Україні мене вражало те, що ми живемо одним днем. В Ізраїлі люди вміють думати про те, що буде в кінці їхнього життя і про те, що буде з їхніми дітьми. Люди відкладають гроші, роблять пенсійні відрахування.
– Після отримання громадянства ви змінили ім'я. Раніше вас звали Ольгою. Це традиція чи вибір кожного?
– Мене вдома називали Корою, це одне з моїх імен, тому в моєму випадку зміна імені з переїздом не пов'язана. В Ізраїлі ім'я міняти не обов'язково, це вибір кожного, але є деякі особливості.
По-перше, не кожне ім'я зрозуміло можна написати івритом через те, що в ньому немає голосних. Відповідно, ім'я можна не завжди правильно прочитати.
Друга причина – люди хочуть відчути деяку спільність і підкреслити свою причетність до єврейства. Наприклад, вони жили в період антисемітизму і не могли собі дозволити носити єврейське ім'я.
Третя причина – релігія. Релігійні євреї беруть ім'я, яке рекомендує рабин. Разом з ім'ям, вважається, що людина змінює долю.
– А можна ім'я міняти один раз чи немає обмежень за кількістю?
– Скільки хочеш, просто плати за це.
– Ізраїль – одна з країн, де влада під час пандемії коронавірусу ухвалила рішення вводити локдаун. До того ж, наскільки я знаю, їх було кілька. Як поставилися місцеві жителі, впала захворюваність?
– Під час локдауну падає захворюваність. Це дозволяє всій системі охорони здоров'я назбирати ресурси, переорганізуватися й бути готовою до наступного підйому.
А місцеве населення реагує по-різному. Є люди, які підтримують, носять маски, не відходять від будинку, роблять зауваження іншим підняти маску на ніс. А є ті, хто від локдауну постраждав дуже серйозно. Це дрібні бізнеси. Вони навіть проводять демонстрації на дорогах. Але люди, які зіткнулися з вірусом особисто або через своїх близьких, медпрацівники, мої колеги, звичайно ж, за локдаун.
– Як у країні відстежують контакти хворих?
– Людина може отримати смс або дзвінок від Міністерства охорони здоров'я, що вона перетиналася з хворим (він повідомляє список своїх контактів). Також якщо хворий був у ТРЦ, то визначаються номери телефонів тих людей, які в цей час перебували поруч і їм теж прийде смс із проханням пройти тест, який можна здати в найближчій лабораторії цього ж дня. Також у нас є таке поняття, як ізоляція через контакт, вона обов'язкова на два тижні. До ізоляції ставляться дуже серйозно й усвідомлено, особливо літні люди. Це усвідомлене ставлення самих людей. Держава не тримає їх на замку.
За допомогою свого усвідомлення, за допомогою штрафів за появу в громадському місці без маски, за допомогою штрафів за порушення карантину. Штраф за появу в громадському місці без маски – від 250 до 500 шекелів (від 2200 грн до 4400 грн).
– В Ізраїлі почалася вакцинація від COVID-19, ви як людина, яка працює у сфері охорони здоров'я, вже зробили щеплення? Які відчуття?
– Так, оскільки я працюю в клініці з пересадження органів, я не можу піддавати ризику пацієнтів. Після першого щеплення був біль у місці уколу і кілька днів спостерігалася слабкість. Друге щеплення робиться через 21 день після першого. За прогнозами – реакція може бути сильнішою.
– Чим відрізняється ставлення до важких хворих в Ізраїлі й Україні, якщо у вас є можливість порівняти?
– В Ізраїлі дуже розвинена госпісна система й система паліативної допомоги. Госпіс – це для хворого при смерті, якому залишилося жити з місяць. Паліативна допомога – це інтенсивна допомога важкохворій людині, яка може перейти в госпіс, а може не перейти. Це допомога для полегшення симптомів, до того ж симптомів як фізичних, так і психологічних.
В Ізраїлі робиться великий акцент на якості життя. Навіть якщо людина вмирає – їй потрібно максимально допомагати справлятися з тим, що зараз з нею відбувається, наскільки це можливо. Поліпшити якість життя, зокрема й психологічну. До того ж допомогу отримує як той, хто вмирає, так і його сім'я.
Я зараз скажу таку, можливо, дивну річ, але, наприклад, у мене були випадки, коли мені доводилося проводити сімейну терапію для чоловіка, який помирає, і його дружини, щоб він пішов із життя в спокої, тому що загострилися конфлікти перед кінцем життя. Або ж проводити особливу терапію, допомагати парам продовжувати займатися коханням як частину паліативної допомоги. Для нас, можливо, звучить дивно, але це теж важливо – інтимність і секс навіть для людини, яка вмирає. Знову-таки у своїй практиці мені доводилося думати разом із парами, як це робити з якимись обмеженнями.
Тобто в Ізраїлі робиться акцент на тому, що людина навіть у кінці життя не перетворюється на овоч, а вона має право на все, що дає життя.
Я розумію, що для України це звучить незрозуміло, але Ізраїль до цього довго йшов. В останні роки в нас є розквіт, піднесення й розуміння, наскільки паліативна допомога важлива.
– Ви працювали не тільки з дорослими, але і з дітьми?
– Я проходила практику в дитячій онкології. З дітьми, які вмирають, і з їхніми сім'ями. Там усе працює, як і з дорослими. Як побудувати життя сім'ї так, щоб дитина продовжувала бути щасливою. Як побудувати життя сім'ї так, щоб продовжувати дитині ставити кордони. Я вчила маму й тата залишати дитину, яка вмирає, і йти на побачення, тому що її життя не повинно сильно змінитися, воно має бути таким, яким було до хвороби. І парі потрібно продовжувати жити після цього. Це надто важка, але дуже важлива робота.
– Якщо задуматися – це страшна робота?
– Страшна, так, але з іншого боку, ти бачиш результати, які вона дає. Є катастрофа, що дитина захворіла, її не вилікувати, але є важливе питання: як допомогти дитині до кінця життя відчувати себе дитиною, дитиною в сім'ї й мінімально відчути якісь зміни, пов'язані з хворобою, і як зменшити кількість жертв. Тобто може бути жертва не одна, не одна дитина, а може бути жертва мама, тато, дідусі, бабусі, інші діти, які не оговтаються від цієї втрати.
– Розкажіть про армію Ізраїлю. Як відомо, службу проходить усе населення країни і поняття "відкосити" не існує. Служити в армії – це честь, це дорога до кар'єри. Як державі вдалося домогтися такого шанобливого ставлення до військових?
– На мій погляд, таке ставлення до армії – це заслуга не держави, це те, що передавалося з покоління в покоління. Перші жителі Ізраїлю приїхали сюди жити на своїй землі і вони боролися за це право. Тема цінності своєї країни порушується в шкільній програмі – любов до Батьківщини, любов і дбайливе ставлення до природи, до свого дому. Вся країна сприймається як твій дім, усе – моє. Це червоною ниткою пронизане в ізраїльській педагогіці, ізраїльському вихованні, починаючи з дитячого садка. Ця цінність дає дітям сильне відчуття безпеки. Вони відчувають себе приналежними не тільки до сім'ї, але й до країни та суспільства.
В Ізраїлі діти ведуть дуже насичене суспільне життя. Вони не ізольовані так, як ізольовані діти в Європі, які сидять по домівках, ходять тільки до бабусь і дідусів і рідко – в гості одне до одного. Тут діти починають ходити в гості з трьох років. Подорослішавши, діти ходять у походи самостійно, в табори.
І ось це відчуття безпеки, що Ізраїль – весь мій дім, а не тільки те, що в мене є мама і тато. Воно, мені здається, і дає їм відчуття того, що армія – це важливо, тому що я буду захищати свій дім. Діти йдуть в армію з радістю. Це для них тусовка, розвиток, спосіб віддати свій борг і це норма.
Армія в Ізраїлі – це університет життя. Найближчі друзі – з армії. Діти зазвичай після армії не відразу ж ідуть працювати або вчитися. До пандемії вони брали відпустку і подорожували світом.
– Кажуть, в Ізраїлі друзі – це навіть ближче, ніж родичі. Є таке?
– Якщо ми беремо вихідців із інших країн, репатріантів, у них не завжди в країні є родичі, тоді друзі замінюють сім'ю в прямому сенсі. І тут є той нюанс, якого я не зустрічала, коли жила в Україні – якщо комусь погано, піднятися й допомогти може вся країна. Це теж дає відчуття того, що ми – одна країна, одна сім'я.
На роботі в клініці з пересадження органів був випадок, коли всю сім'ю перевірили, і ніхто не підійшов як донор, і тоді знайшовся друг, який пожертвував свою нирку, і це в Ізраїлі нормально. Не норма в Ізраїлі не мати друзів.
– Ви багато подорожуєте країною. Ізраїль хоч і маленька країна, але у вас є і море, і гори, і пустеля, й озера, і навіть іноді може пощастити побачити сніг. Назвіть місця, які не особливо популярні в туристів, але ви б порадили їх відвідати.
- Національний парк "Шивта", який розташований на півдні Ізраїлю. Він є об'єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
- Єхіам – феодальний замок епохи Другого королівства хрестоносців (XIII в.). Належав ордену Тевтонських лицарів.
- Рекомендую поїхати до самаритян, у гори Грезим і відвідати там завод тхіни.
– А які ваші найулюбленіші місця в Ізраїлі?
- Яффа (стара частина Тель-Авіва). Це одне з найстаріших міст Ізраїлю і порт.
- Єрусалим. Дуже люблю це місто, коли воно повністю припиняє бути туристичним. Я дуже люблю приїжджати туди і гуляти вночі біля Стіни плачу, Храму гробу Господнього. Єрусалим – це якраз місто, де випадає сніг.
- Кейсарія. У місті є старий акведук, його руїни прямо біля моря. Можна ходити, збирати мушлі, сидіти на руїнах. У Кейсарському музеї Ралі можна побачити колекцію Сальвадора Далі.
