Нашого цвіту по всьому світу: Одеситка розповіла, чому не змогла жити в ізраїлі (фото)

Одеситка Олена Нежевенко у своєму блозі розповіла про те, чому її навчило життя за кордоном і чим був корисний цей досвід, передають Патріоти України.

"На відміну від багатьох розумних людей, які зважують кожен крок перед від'їздом за кордон на тривалий термін, у мене все сталося дуже спонтанно і без плану. Це був 2012 рік, мені тільки виповнилося 19 років, і я випадково дізналася про можливість поїхати вчитися в Ізраїлі, і не просто в Ізраїлі, а в Єрусалимі, - пише Олена, - Звичайно, батьки вимагали більше інформації, хотіли розуміти куди та навіщо я їду, які умови надаються і так далі, але мені було все одно. Я хотіла отримати новий досвід, нові враження, і мені хотілося вирватися з Одеси та подивитися світ. Буквально за три тижні я зібрала всі документи, знайшла гроші на квиток, оформила візу і полетіла. Щоб зрозуміти наскільки все було в притул, свій паспорт з візою я отримала в "Борисполі", де у мене була пересадка з Одеси в Тель Авів".

Багатонаціональність

Потрібно розуміти, що Ізраїль – свого роду збірна солянка. Ще в кінці 19 століття сюди почали стікатися євреї з усього світу, у яких із загального був тільки мова для молитов (у різних напрямках іудаїзму можуть кардинально відрізняться традиції та підходи до трактування тих чи інших заповідей). Також з 7 мільйонів ізраїльтян близько мільйона це етнічні араби, деякі з яких навіть служать в ізраїльській армії.

Свобода

Вона відчувається в усьому. Є жарт про єврея на безлюдному острові та дві синагоги (він побудує дві синагоги, щоб в одну з них можна було не ходити). Так ось це не жарт, а національна особливість. ЛГБТ-паради, можливість бути таким, яким хочеться, навіть "обов'язкову" службу в армії можна замінити волонтерством. Вона зовсім непрестижна серед молоді, але дає можливість вибору тим, хто не поділяє цінності армії та війни.

Безпека

Те, що діти з 3-х років гуляють у дворі без нагляду - нормальне явище. Як не дивно, ці ж маленькі люди прекрасно знають, де знаходиться бомбосховище, і що потрібно робити при перших звуках сирени. Коли я була в Ізраїлі, вперше за всю історію бомбили Єрусалим, почувши сирену я вимкнула суп, який варила, і спокійно спустилася в бомбосховище, з повною упевненістю, що ці ракети все одно не долетять. І правда, 97% всіх ракет збивають до того, як вони досягають мети. Можливо, посилена охорона і перевірка в громадських місцях може дратувати, але вона ж і дає впевненість у безпеці.

У мене був 10-місячний курс івриту, курс коучингу і курс ведення груп, що охоплював такі теми, як ораторську майстерність, конфліктологію, командний менеджмент і інше. Зазвичай навчання починалася о 8:00, з 12:00 до 13:00 була перерва на обід, і о 17:00 ми закінчували.

Чим я займалася у вільний час?

Ми багато подорожували по Ізраїлю, ходили в походи. Попри мізерні розміри країни, тут можна знайти майже все - моря, озера, гори, пустелі, все що душа забажає. Ще ми багато волонтерили в дитячих центрах, допомагали людям похилого віку або просто розфасовували їжу, що пізніше йшла нужденним багатодітним сім'ям. Я відвідувала кілька разів на тиждень курси з вивчення іудаїзму. Мені було цікаво чисто з філософської точки зору, там завжди велися глибокі дискусії та панувала душевна атмосфера. А ще там шалено смачно годували.

Чому я повернулася?

Всупереч тому, що я потрапила в приголомшливе місто, і мені дуже пощастило з колективом, перший час було складно адаптуватися в країні. Адже я була в абсолютно новій культурі, без друзів, знайомих, не знала ні англійської, ні івриту. Я відчувала себе шалено самотньою і нікому не потрібною. Але саме завдяки цьому я змогла багато чому навчитися і подорослішати. Для мене було складно прийняти рішення про повернення в Одесу, я довго зважувала варіанти: залишатися в Ізраїлі та заново вступати до університету або закінчити Одеський Політех (мені залишався рік). І я вирішила повернутися.