Громадський активіст
БЛОГИ
Cвято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори. Фестиваль «Червона рута» став не просто культурною подією, це був вагомий поступ українців у здобутті незалежності Української держави, передають Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.
«Ми забули рідну мову, за яку колись діди кров свою пролили», – співав наймолодший учасник фестивалю «Червона рута» дрогобиччанин Тарас Курчик. Музикант написав слова і музику до пісні, яка принесла йому успіх. Готувався митець до фестивалю дуже емоційно.
«Тоді Радіо Свобода назвало мою пісню гімном української мови і досі її ще пам’ятають, досі вона актуальна. А друга пісня була на слова Богдана Стельмаха, присвячена Володимирові Івасюку. Я тоді був на хвилі емоцій і в цьому настрої підбирав пісні. Артисти співали не лише слова, це було на рівні сильної енергетики, публіка неймовірно підтримувала кожного. Всі глядачі були у стані піднесення і очікування, десь було відчуття, що піснями твориш свою країну вже», – каже Тарас Курчик.
А ще виступи учасників були викликом усій радянській системі, яка нищила, руйнувала, вбивала тих, хто не підпадав під її «порядки». Люди не могли вибачити і смерть Володимира Івасюка.
18 травня 1979 року, коли під Львовом знайшли тіло композитора, рідні і друзі Володимира Івасюка не вірили в його випадкову смерть. Вони, як і багато інших людей, були переконані, що музиканта вбили за вказівкою КДБ.
Попри заборони і залякування, чергування кадебістів, Івасюкова могила на Личаківському цвинтарі завжди була уквітчана і поміж квітів лежали листи шанувальників, які кадебісти якомога швидше забирали. «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» звучали на вулицях і у помешканнях. Про Івасюка пам’ятали.
Молодіжний похід до могили музиканта 4 березня 1989 року, коли Володимирові Івасюку мало б виповнитись 40, став виявом громадянської позиції сотень людей.
У той час у Львові вирувало політичне життя: мітинги, віча, марші, люди розгортали синьо-жовті прапори і говорили про незалежну Україну. Уже тоді заявив про себе концертами театр-студія «Не журись».
Неформальні об’єднання народжувались також у Тернополі, Чернівцях, Івано-Франківську, Луцьку. На Різдво 1989 року студентські вертепи ходили львівськими вулицями.
Тому ідею про фестиваль української пісні «Червона рута» українські митці і діячі сприйняли дуже позитивно і розмови про цю всеукраїнську подію тривали довший час. У 1988 році у Кіцмані, де народився і навчався у школі Володимир Івасюк, відбувся місцевий фестиваль «Червона рута».
Батько композитора Михайло Івасюк наполіг, щоб музичне свято у пам’ять його сина проходило саме в Чернівцях, щоб започаткувати фестивальну традицію української пісні.
Була надія, що справжню україномовну пісню почують не лише в Україні, але й світі, що фестиваль стане новим віянням в українській культурі. Головною метою було – щоб українська популярна музика почала розвиватись, відкрити нові імена і щоб звучали україномовні пісні, які б промовляли до людей, стали популярними.
16-17 вересня у Чернівці їхали музиканти, актори, художники, громадські діячі з різних міст і не лише України. Оселялись по готелях, у помешканнях знайомих і рідних, у наметах. Учасники фестивалю пригадують, що знайти нічліг було проблемою, бо спершу чернівчани погоджувалися здавати квартири, а в останній момент відмовили, можливо, через тиск влади.
Львів’янин Юрій Волощак, член товариства «Кіш», яке тоді вже почало будівництво козацької «Чайки», також поїхав із друзями на «Червону руту».
«Ми їхали компанією, а це були члени товариств «Лева» і «Кіш», розповідає Юрій Волощак. – Нас десь було 12-13 осіб, вбралися у козацькі строї, взяли маленьку гармату, яка з нами була на різних мистецьких заходах, із прапорами, списами, ятаганами – так їхали потягом. Ми везли це для театралізованого відкриття фестивалю».
«Коли під’їхали у Чернівці, то пішли чутки, що стоять кордони міліції на вулиці, перевіряють людей, перш аніж пропустити на стадіон. Було вирішено, що це небезпечно проходити ті кордони, бо вилучать у нас експонати, зроблені своїми руками, буде дуже шкода, що пропаде. Хлопці з усією тією зброєю повернулись у Львів, а я залишився сам, просто у козацькому строї, такому ж, як ходив на «Чайці». Ряд міліції перевіряв і пропустили мене. Я пройшов на стадіон, ночував у батьків товариша. Ходив поміж людьми і спілкувався про мову, пісню, товариство «Лева», «Кіш»», – говорить Юрко Волощак.
30 років тому на фестиваль «Червона рута» приїхали близько 50 вокально- інструментальних ансамблів, близько 40 поп-музикантів, 30 рок-гуртів, близько 50 бардів. Загалом було понад 500 виконавців із України, Канади, Аргентини, США, Польщі, тодішніх Югославії і Чехословаччини.
Це був свіжий ковток повітря в українській культурі – українська пісня зазвучала з новою силою. Гурти «ВВ», «Кому вниз»,«Брати Гадюкіни», «Тризубий Стас», «Гуцули», виконавці Віка Врадій, Марічка Бурмака, Андрій Миколайчук, Едуард Драч, Віктор Морозов, Василь Жданкін, Андрій Панчишин і багато-багато інших збирали шквал оплесків.
Із великим захопленням глядачі сприймали співану поезію, яка продовжувала традицію лірників, кобзарів, дуже чітко передавала атмосферу і настрої українців наприкінці 80-х років.
Василь Жданкін отримав «Гран-прі» фестивалю, серед лауреатів були Віка Врадій (сценічне ім’я «Сестричка Віка»), «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», Едуард Драч, Віктор Морозов,Тарас Курчик, Андрій Миколайчук і ще низка інших митців.
«Найяскравіше на фестивалі продемонстрував свою відчайдушність Василь Жданкін. На стадіоні в Чернівцях під час закриття фестивалю «Червона рута», де отримав найвищу нагороду – «Гран-прі»! Коли його запросили на сцену, він абсолютно несподівано для всіх (і для нас, присутніх там «нежуристів», теж) почав співати заборонений тоді славень «Ще не вмерла Україна», покликавши на підмогу мене та Едуарда Драча», – пригадує співак Віктор Морозов.
«Це ж тільки 1989 рік – «саюз нєрушімий» ще здається таким непорушним, всевладність КДБ ще практично не піддається сумнівам, а його співробітники, майже не криючись, зафіксовують усе, що відбувається, на плівку для майбутніх, цілком можливо, арештів, тож можете собі уявити рівень адреналіну в мене і в Едіка Драча, коли ми піднімалися на головну сцену після Василевого запрошення, – зауважує він. – Та й сам Василь, очевидно, був не на жарт схвильований значущістю цієї миті, бо почав співати гімн із дещо зміненою мелодією (яка, зрештою, тоді ще ні в кого не була на слуху), і лише згодом «упіймав» її. Пізніше ми вже роздобули ноти славня і виконали його, як годиться, і також уперше, зі сцени львівської філармонії у виставі «Не журись!» «Повіяв вітер степовий».
Щодня протягом фестивалю загони міліції перевіряли у людей наявність національної символіки, щоб її не проносили на стадіон.
24 вересня був запланований заключний концерт. Міліція особливо ретельно перевіряли кожного. Перші ряди на стадіоні зайняли «свої люди» з радянськими прапорами.
Влада робила все, щоб зірвати концерт, навіть хотіла не допустити всіх дипломантів на сцену, але під тиском організаторів і учасників все ж виступили улюбленці глядачів.
Юрко Волощак вийняв два синьо-жовтих прапори, один взяв у руки, інший віддав хлопчаку, і вдвох вони пробіглись стадіоном під український гімн.
«Там багато речей робилось від серця. Акторка Лідія Данильчук розгорнула на стадіоні синьо-жовтий прапор і до неї кинулась міліція. Але львів’яни їх відтягнули. Розбиті голови мали Тарас Чубай і Георгій Гонгадзе, це сталося під час потасовки з міліцією. Фестиваль «Червона рута» – це було потужно у плані атмосфери і нашого співжиття. Ми мали цікаві знайомства і спілкування. Це була мандрівна і музична атмосфера. Це була велика радість, ми відчули певну свободу, яка залежить тільки від нас, не від кого, а від нас. Ніхто не міг нічого зробити. Георгій Гонгадзе приїхав з перемотаною головою у Львів. Ми вийшли з потяга з Чернівців і пішли у Львові в центр, на площу, де мав постати пам’ятник Шевченкові. Там був спонтанний мітинг», – каже Юрко Волощак.
Фестиваль «Червона рута» у 1989 році об’єднав талановитих музикантів. Не лише в Україні, але й світі почули сучасну українську пісню.
Один із організаторів «Червоної рути» композитор Кирило Стеценко якось зауважив, що тоді фестиваль провіщав незалежність. Це був вибух істини, емоції, щирості. «Червона рута» спалахнула у Чернівцях зіркою, але далі так яскраво вже не світила, хоча вряди-годи фестиваль проводили, але культурною подією стала «Червона рута» саме у 1989 році.
«Це була перша і єдина «Червона рута», де зійшлися емоції, всі бажання, мрії про свою країну. Наступні фестивалі були, але просто інші. Це було піднесення і розуміння того, що народжується нова українська музика, яка була дуже оригінальна і цікава, що народжується своя вільна країна. Про це всі думали і очікували. Від першого фестивалю почався музичний простір, який потім перетворився у шоу-бізнес», – зауважує Тарас Курчик.
У 1989 році у Чернівцях не лише зазвучала україномовна пісня, заявили про себе українські музиканти, там сформувалося середовище людей, які згодом стали активними учасниками Революції на граніті, загалом протестного руху в Україні, люди, які формували громадську думку і творили українську культуру на початку 90-х років.
«Червона рута» була потужною культурною революцією, яка в очах і вухах тих, хто там був, знищила комплекс національної неповноцінності» – так оцінює цей фестиваль Кирило Стеценко, скрипаль і співорганізатор першого фестивалю «Червона рута». «Фестиваль запалив іскру незалежності» – а це вже слова поета і видавця Івана Малковича.
14 вересня за новим церковним календарем (27 вересня за старим) - Воздвиження Хреста Господнього, нагадують Патріоти України. Свято пов'язане з ім'ям рівноапостольної Олени, матір'ю імператора Костянтина, яка, згідно з церковним переказом, відшукала Хр...
Різдво Пресвятої Богородиці віруючі за новим стилем відзначають 8 вересня. І цей день вважається дуже сильним енергетично, а молитви мають особливу потужність. За однією з традицій жінки, у яких немає дітей, накривають святковий стіл і запрошують бідни...
