Понт-шахіст з Нью-Васюків: "Путін загрався на Близькому Сході. Хоч і уявляє себе майстром, та аж ніяк не гросмейстер, здатний грати на кількох дошках одночасно", - політолог

Російська дипломатія славиться своєю помітною готовністю взаємодіяти з усіма сторонами численних конфліктів на Близькому Сході, й ця характеристика породила ще один заплутаний клубок опортуністичних інтриг.

Про це у своєму блозі пише політолог, професор Інституту досліджень миру (Осло) Павло Баєв, передають Патріоти України.

"Президент Володимир Путін уявляє себе майстром комунікації з важкими колегами, та він аж ніяк не гросмейстер, здатний грати у шахи на кількох дошках одночасно. Він хоче, щоб у ньому вбачали винищувача тероризму та ідеального посередника.

Наприклад, минулого тижня у Москві приземлилася делегація «Талібану» та контингент афганських політиків. Разом з тим у медіа широко розходились новини про силові антитерористичні операції в Астрахані, Владімірі та Дагестані. Найскладніша плутанина — у відносинах з Іраном, з яким Росії необхідно підтримувати партнерство на сирійських полях, а не просто добросусідські зв’язки. Та це не означає, що вона обов’язково хоче відкрито стати на сторону ІД в ході швидкого розгортання конфронтації останніх зі США та союзниками.

В іншій ситуації Росія отримала би насолоду — принаймні риторично — в протистоянні наростаючому тиску США на Іран, але навряд чи може одночасно протистояти і спробам цінного регіонального партнера, Саудівської Аравії, і розбудовувати антиіранську коаліцію країн Персидського заливу. Москва відчуває себе зобов’язаною роз’яснити новини про відміну угоди щодо постачання зброї: згідно з Росією, питання про цю угоду взагалі ніколи не поставало. Тим часом російські військові експерти припускають, що дрібні морські сутички в заливі можуть перерости в повномасштабний військовий конфлікт. Прагнучи переконати іранське керівництво утриматись від провокативних дій, Кремль відправив заступника міністра МЗС Сергія Рябкова до Тегерану, де він висловив своє розуміння іранської позиції щодо ядерної угоди, хоча і зустрічей на вищому рівні йому не забезпечили. Протест Росії проти нових американських санкцій щодо Ірану ефективно підірвав Китай, який по-тихому припинив імпортувати нафту у цього проблемного постачальника.

Москві також стало як ніколи важко продовжувати підтримувати Іран зі своїм бажанням налагодити близькі зв’язки з Ізраїлем. Путін високо цінує особистий контакт з ізраїльським прем'єр-міністром Беньяміном Нетаньягу, проте поразка останнього в процесі формування коаліції робить нові вибори в Ізраїлі неминучими. В той час як російська верхівка не сприймає продовження ізраїльських авіаударів по Сирії, Путін схильний ігнорувати їх, і очікує на зустріч, яка згодом цього місяця відбудеться між радниками з національної безпеки США та Ізраїлю Джоном Болтоном та Меіром Бен-Шаббатом, і Ніколаєм Патрушевим, секретарем Ради безпеки Росії. Ця гнучкість контрастує з твердою відмовою російського міністра закордонних справ від американської ініціативи організувати економічний воркшоп «Процвітання в ім'я миру» в Манамі, Бахрейн наприкінці червня.

Російські інтриги, що включають у себе Іран, Ізраїль та США, звісно ж, зосереджені передусім на Сирії, та «переможна» військова інтервенція туди несе нові проблеми для Москви. Сирійська кампанія стає все більш непопулярною серед російського населення, тому офіційна пропаганда воліє мовчати про нові авіаудари, ведучи до спекуляцій навколо теми можливого скорого виводу сил. Безпека російських баз залежить від продовження тісної співпраці на суші з проіранськими бойовиками, та перспектива іранської бази, дозвіл на появу якої в провінції Латакія є великою проблемою. Більше того, Москва має ставитись до Хізбалли як до легітимного стейкхолдера в Сирійській війні - попри непримиренний конфлікт цієї групи з Ізраїлем. Росія намагалась працювати з цим сумнівним партнером, щоб посприяти поверненню біженців з Лівану. Така «гуманітарна» активність має слугувати прикриттям для атаки на контрольовану повстанцями провінцію Ідліб, яку довго планували, але досі відкладають.

На шляху цієї потенційно руйнівної операції стоїть Туреччина, що має свої плани на півночі Сирії. Минулого тижня Путін знову дзвонив президенту Реджепу Ердогану, але ознак компромісу щодо провінції Ідліб не було. Можливо, Путін не хоче тиснути на Ердогана через свою головну пересторогу — згортання ідеальної політичної співпраці (не стільки бізнесової угоди) щодо експорту С-400 до Туреччини. Це ледь не цілковите порушення авторитету турецької системи протиповітряної оборони посилює чвари між Анкарою і Вашингтоном. Москва радісно спостерігала за тим, як усе розвивається, сподіваючись побачити подальше поглиблення протирічь всередині НАТО щодо стратегічних планів в ширшому районі Чорного моря.

Туреччина і справді в тяжкому становищі через свої амбіції відігравати надто багато ключових ролей. Та Росії навряд чи вдасться отримати якісь переваги від намагань створити «стратегічне партнерство» з державою-членом НАТО. Репутація Москви на Близькому Сході заплямована не лише пустими обіцянками підтримки різноманітних причин зіткнень, а й неохотою чи неспроможністю вкладати серйозні ресурси в свої політичні цілі. Навіть у Сирії Росія прагне підтримувати свої позиції задешево, наймаючи нині сумнозвісних напівприватних військових підрядників для здійснення більшості важких і брудних завдань. Ця пристрасть до застосування дешевих інструментів для маніпуляції вкрай ризикованими конфліктами ставить під загрозу інтереси справжніх стейкхолдерів — від Ізраїлю до Ірану, і знижує ймовірність будь-якої змістовності діалогів на вищому рівні з Вашингтоном, чого постійно бажає Путін.

Для Росії Близький Схід — це зручний, не надто близький район, де Китай, ЄС, США та багато інших глобальних акторів мають на кону великі інтереси у численних, переплетених один з одним, конфліктів, що пригнічують спроби просувати новий порядок денний. Москва припускає, що кожен такий крок назустріч цьому порядку зменшує її роль, що залежить від здобуття максимального впливу з мінімальними вкладеннями. Що робить Близький Схід надзвичайно важливим у світовій політиці, так це унікальне розташування країн Персидського заливу як незамінних постачальників вуглеводнів, і Росія ніяк не зацікавлена в забезпеченні безперервних потоків нафти з цього багатого на конфлікти регіону. Сторони цих конфліктів поступово розуміють, що великої потреби в нейтралізації домінування США в цьому регіоні більше немає - замість цього наростає проблема в забезпеченні стійкої присутності Америки. Росія не особливо корисна у вирішенні цієї проблеми — її короткотерміновий багатовекторний опортунізм працює лише на подальше розпалювання нестабільності."

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

"Только Лепс не слушается. Ему плевать на задержанных "российских граждан", - Риковцева

п’ятниця, 7 серпень 2020, 18:47

Нібито "фанати" нібито протестують проти затримання в Мінську головорізів з ПВК Вагнера і вимагають від кумирів покарати батьку бойкотом. Про це у своєму блозі пише російська журналістка Олена Риковцева, передають Патріоти України. Далі - мовою оригіна...

Заважав шум двигуна: У Сумах чоловік відкрив стрілянину по людях

п’ятниця, 7 серпень 2020, 18:36

Підпитий чоловік спричинив непроникаючі вогнепальні поранення живота та грудної клітини 42-річному сумчанину. Той, у свою чергу, завдав стрільцю кілька ударів. Обидва госпіталізовані. Подія сталася 6 серпня о 21:20. Як встановили правоохоронці, мав міс...