Про "русскій мір" і проблеми переселенців: Історія дівчини з Донбасу

Це не дивно – адже складно знайти більш мотивованих людей для такої роботи. Це стосується і Ірини Калупахи, уродженки Донецької області, яка сьогодні допомагає переселенцям на державному рівні, передають Патріоти України з посиланням на Обозреватель.

Якби не війна, Ірина, мабуть, не міняла б ні свого будинку, ні місця роботи. На момент початку бойових дій, вона 3 роки працювала слідчим в міськвідділі міліції в Шахтарську – великому місті на Донеччині. Зараз вона згадує, що служба в міліції була їй цікава, вона, навіть не думала про те, що життя може різко змінитися.

"Всіх чоловіків-міліціонерів посадили в автозаки"

Навесні 2014 року ситуація в місті почала загострюватися. "Перша з явних змін, яка відразу ж кинулася в очі – почали замінювати прапори на всіх адміністративних будинках міста. Спочатку – на будівлі міської ради, потім – прокуратури і міліції. Український же прапор, навпаки – зняли і поклали на землю при вході в приміщення міліції. Якщо людина на нього не наступав, автоматично він ставав ворогом. Це була одна з останніх крапель, коли я просто зібралася і поїхала з міста", – згадує Ірина той складний час.

Ще більш показовою стала подія, коли бойовики зібрали весь чоловічий склад відділу міліції і на автозаках, в яких зазвичай перевозять злочинців, відвезли в Горлівку. Там на той час дислокувався штаб так званої "нової влади". Прибулих змусили дати присягу на вірність.

Ірина тим часом виїхала з міста – вона знайшла нову роботу в Одесі. "Я розуміла, що там більше не можна залишатися. Це було дуже складне рішення. Взагалі я по натурі людина, яка дуже прив'язана до свого будинку. Це був такий період застою. Жорсткої депресії..." – розповідає вона.

Хоча робота в Одесі і була за фахом, Ірина зіткнулася з проблемою, зрозумілою багатьом переселенцям – працювати доводилося без офіційного працевлаштування, та ще й в новому місті, в абсолютно новому середовищі.

Перша спроба інтеграції Ірині не вдалася. З Одеси їй довелося знову поїхати додому. Вона повернулася в Шахтарськ, проте кожен день моніторила ситуацію на підконтрольній території України і продовжувала шукати роботу. І коли дізналася про набір співробітників в новостворене Державне агентство з питань відновлення Донбасу – відразу ж вирішила подати заявку і пройти конкурс.

"Повинні боротися за уми і серця"

"Я приїхала з Шахтарська до Києва практично без зрозумілих мені перспектив. Прямо з вокзалу, як була – з дорожньою сумкою – поїхала подавати документи на конкурс у Держагентство на позицію рядового співробітника. Це був останній день прийому, і мені ще пощастило тоді встигнути. І тільки тоді я стала шукати житло в Києві та готуватися до конкурсу. У той час мною керувало тільки побутове розуміння проблем переселенців і потреба бути корисною, допомагати людям, які мають такі ж проблеми, як і я сама. Не буду приховувати – в моїй ситуації дуже важливий був і той факт, що у мене банально з'явилося джерело доходу", – каже Ірина.

Згодом до цієї мотивації стали додаватися і багато інших чинників. Якщо спочатку Ірина працювала в Держагентстві простим фахівцем, то з плином часу показала себе справжнім професіоналом. У 2016 році було засновано єдине Міністерство з питань тимчасово окупованих територій, що з'єднало в собі агенства, які займаються питаннями Донбасу і Криму. Ірина продовжила роботу в новому держоргані, і з часом стала завідувати всіма гуманітарними питаннями і питаннями внутрішньо переміщених осіб на позиції керівника відповідного управління.

І дійсно – повністю усвідомити проблеми переселенців може лише людина, яка сама пережила щось подібне. Принаймні – так вважають багато хто з тих, хто сам потребує допомоги. Як би там не було насправді, Ірина на власному досвіді знає, що відчувають потребують.

"Я знаю цю проблему зсередини і тому я просто хочу допомогти людям. Раніше думала, що так буде легше, але так ще складніше. Багато моїх знайомих інтегруються в нові спільноти, знаходять себе в звичній або нову роботу, відволікаються від своїх" переселенських "проблем . А я продовжую бути в їх епіцентрі кожен день. Тому що, коли до тебе приходить людина, виливає свою проблему і каже, мовляв, "так ви мене ніколи не зрозумієте, ну куди вам, ви ж тут в Києві, в міністерстві, як ви можете знати, як нам там?" – я як раз і знаю. Але ми держслужбовці, ми не повинні в цей момент давати якусь слабину і там виливати душу. Ми не для цього тут", – вважає Ірина. Тому не допускає, щоб емоції тяжіли над професіоналізмом.

Вона багато в чому пройшла шлях розуміння проблем переселенців разом з державою: якщо з самого початку був лише шок від усвідомлення змін, то в результаті значної роботи були створені і стратегічні документи, і конкретні плани і програми з адаптації внутрішньо переміщених осіб.

Зараз Ірина продовжує організовувати доставку гуманітарних конвоїв на Донбас, пошук житла для переселенців, набір студентів з тимчасово окупованих територій в українські вузи. Вона нарікає на те, що корінні зміни в рішеннях проблем переселенців відбуваються повільніше, ніж того хотілося б, бо на цьому шляху існує безліч перешкод. Однак кожен крок в цьому напрямку – вже перемога, впевнена Ірина.

Серед таких перемог той факт, що тепер переселенці можуть жити в оселях, куплених державою саме з цією метою. "Щороку ми вручаємо переселенцям ключі від купленого державою разом з місцевою владою житла. Раніше фонди на ці цілі були порожніми, проте, на щастя, ситуація змінилася. Тепер це житло і далі буде в місцевому фонді – і їм можуть скористатися інші люди, у яких буде така потреба", – розповідає Ірина Калупаха.

Ще однією з перемог міністерства вона називає те, що попри відсутність закону про військовополонених, вдалося забезпечити разової матеріальної допомоги у 100 000 гривень дуже багатьох людей з числа тих, які побували в полоні у окупантів.

Ірина краще багатьох інших усвідомлює, чого саме очікують від держави самі переселенці. У той же час розуміє реальні можливості держави, розуміє, якою має бути державна політика в цьому напрямку: вона повинна об'єднувати людей, а не навпаки. "В першу чергу ми повинні боротися за уми і серця людей. Коли людина їде, бо шукає для себе кращої долі і розуміє, що вона в будь-який момент може повернутися – це одне. Коли ж ти розумієш, що дорога в твій рідний дім для тебе закрита, то це не передати словами. це просто дуже боляче. Тому ми повинні зберегти зв'язок один з одним. Держава в цілому ні в якому разі не повинно ставити стіни і обрізати якісь шляхи возз'єднання. Такі зв'язку – їх ніяк не можна втрачати" , – вважає Ірина Калупаха.

І робить все від себе можливе, щоб ця політика об'єднання, збереження зв'язків підтримувалася у всеукраїнському масштабі.