Про це у своєму блозі пише журналіст Валентина Одарченко, передають Патріоти України.

"До початку досліджень фахівцями Львівського меморіально-пошуково центру «Доля» тіла закатованих семи жінок і 22-х чоловіків пролежали під мурами Дубенської в’язниці понад 78 років.

Це якнайменше лише десята частина жертв: під час розбудови пенітенціарного закладу в радянські роки останки замордованих потрапили під ківш екскаватора, і куди вивезли ті рештки – невідомо. Ймовірно, частина решток опинилися під будівлями. Тоді будівельникам і працівникам колонії пояснювали: це розстріляні нацистами люди. І зобов’язували мовчати! Місце злочину не було позначене ніяк: мовляв, не годиться ставити пам’ятники у виправних колоніях.Під час земляних робіт працівники знаходили щелепи із коронками. Намагання офіційно здати їх до місцевого управління КДБ не увінчалися успіхом – заводити справу за фактом віднайдення людських решток тягло за собою небезпеку оприлюднення (а значить, і розслідування) злочину.

50 років забуття

Історія страшної розправи «проявилася» під час горбачовської «відлиги». Люди, котрі мешкали поряд, на вулиці Садовій і були свідками трагедії, заговорили. Дали про себе знати і врятовані в’язні, котрі по війні опинилися в Польщі, Сполучених Штатах, Аргентині. 30 років тому в Дубенській місьрайонній газеті «Червона зірка» з’явився нарис Любові Пшеничної «Двічі розстріляний». Йшлося про жителя села Молодаво Петра Алексійчука, якого під час розстрілів у Дубенській тюрмі емгебісти поранили у голову, а пізніше знищили нацисти. І радянська прокуратура таки відкрила кримінальну справу. До неї долучили ще одну статтю із обласної партійної газети «Червоний прапор» – «Над ними не було суду» Миколи Пшеничного. Статті спричинили ефект інформаційної бомби. Знаходилися люди, рідні загиблих, врятовані… Але до свідків, які жили у Польщі, членів спеціальної комісії Миколу Пшеничного і Миколу Тимчака не пустили. Нині ці свідки вже покійні.

Згодом директор Дубенського історико-культурного заповідника Петро Смолін привіз зі Сполучених Штатів спогади однієї з врятованих – Валентини Крещенко, написані нею власноруч. Ця жінка кілька разів упродовж життя змінювала прізвище, адже була одним із основних живих свідків розстрілу. У в’язниці вона перебувала під власним – Ліпішкевич. За її свідченнями, розстріл вчиняли двічі. У неї особисто стріляв начальник тодішнього Дубенського відділу МГБ Яків Винокур. Той самий, котрий через кілька годин після розстрілу отримав кулю, відбиваючись від нацистів на виїзді з Дубна.

Війна за пам’ять

Винокурові та його соратникам у 1967 році поставили пам’ятник. На початку 90-х помпезний барельєф зняли на виконання Указу президента Кравчука про демонтаж символів минулого. І хоча загиблих на Луцькому перехресті перепоховали на дубенському військовому цвинтарі ще в радянський час – над ініціаторами демонтажу вчинили суд. Рухівець і просвітянин Микола Тимчак розповідає – суд перетворився на антикомуністичну маніфестацію. Про інцидент надовго забули. Натомість на стіні Дубенської в’язниці встановили пам’ятну дошку, до якої, за задумом, щороку мали вписувати нововиявлені прізвища загиблих.

Не сталося. Більшість загиблих до сьогодні не реабілітовані. Їхні справи зберігали в «основному фонді» КДБ, щоб їх ніхто не міг бачити. Вони й донині в «основному фонді» СБУ. Однак пошуковці вже почали його фронтальне опрацювання, каже Андрій Жив’юк. Поіменно відомі імена 82 закатованих, окремі з них уточнюються.

Упродовж усього цього часу запити істориків, краєзнавців, громадських активістів до керівництва МВС із проханням дозволити дослідження території дубенської в’язниці з метою ексгумації й перепоховання ігнорувалися. «Зелене світло» роботі пошуково-меморіального центру «Доля» після закриття колонії дали нові господарі – військові.

Натомість у 2010-му на місці загибелі радпартактиву на Луцькому перехресті люди, які назвалися ветеранами міліції та СБУ, ініціювали монтаж нової пам’ятної дошки – з написом про героїзм загиблих. Без будь-яких погоджень із місцевою владою. Залучили молодих працівників СБУ до прибирання й вшанування пам’яті...

Відреагували дубнівчани. Упродовж півтора року вони домагалися зняття стели, яка – за словами начальника обласного відділу охорони історико-культурної спадщини пана Калітинського, була встановлена незаконно. Але, як пояснив цей керівник, радянський пам’ятник не знятий із реєстру, тобто, «порушили порушене». Тому жодних дій від чиновників люди не дочекалися.

І сталося непоправне. Котроїсь ночі «поновлена» стела впала і розбилася.

Кати з досвідом Соловків

У контексті дискусії про те, кого і як вшановувати українським правоохоронцям, відновилися журналістські розслідування щодо винуватців розстрілу. У 2012-му до багаторічної дослідниці злочинів проти людяності на території Дубенського району, співробітниці Дубенського історико-культурного заповідника Тамари Дмитренко зателефонував сумновідомий убивця художника-повстанця Ніла Хасевича, ветеран КДБ Борис Стекляр – з вимогою не надавати журналістам жодних відомостей …без погодження з СБУ. У той же час автор цієї статті отримала відповідь на запит від Рівненського СБУ з цитуванням фрази прокурора Санжаревського – про те, що на території Дубенської в’язниці у червні 1941-го були розстріляні «біля 50 чоловік».

Тамара Дмитренко не дослухалася до порад. Важливі документи і матеріали були оприлюднені в програмі «Перехрестя правди» Рівненської держтелерадіокомпанії.

Цифри, фотографії, коментарі дослідників різнилися, але йшлося не про десятки – про сотні замордованих земляків. Щоправда, зібрані документи і спогади несподівано зникли з робочого столу дослідниці. За сприяння українського Інституту Америки їх вдалося поновити.

Колишній завідувач громадсько-політичного відділу Дубенської міськрайонної газети «Червона зірка» Петро Яковчук на початку 80-х мав зустріч у редакції з дружиною загиблого чекіста Якова Винокура, котра розповідала, що чоловік затримався у Дубні під час наступу нацистів (і зрештою загинув) саме тому, що на той час потрібно було «розібратися з бандитами в тюрмі». Про сам факт розстрілів на той час журналіст не знав, тож каже, що суть цієї фрази зрозумів лише через десятиліття.

Хто були решта виконавців? – з досліджень керівника редакційної групи серії «Реабілітовані історією. Рівненщина» Андрія Жив’юка виходить, що кістяк Дубенської колонії становили колишні працівники Соловецького табору. Саме у Дубно після розформування Соловків восени 1939-го потрапила найбільша частина наглядачів і охоронців, які прославилися своєю жорстокістю ще на попередньому місці роботи. Їхні прізвища відомі."