Рідна земля для них дещо більше за точку на мапі, або Історія військовополоненого українського моряка (відео)

Це історія Дениса Гриценка, військовополоненого моряка, одного з 24 захоплених військами Російської Федерації біля Керченської протоки 25 листопада 2018 року. Доки хлопець перебуває у російському полоні, його син з нетерпінням чекає на його повернення і пише листи татові, передають Патріоти України з посиланням на Прямий.

Від початку військової агресії у Керченській протоці ніхто і подумати не міг, що рахунок днів, які наші моряки проведуть у полоні, йтиме на місяці. Рідні до останнього сподівалися, що холодний листопад 2018-го змінить сніжний грудень, і вже максимум під Новий рік українці знову будуть вдома. Про це мріяв і восьмирічний Артем – син 35-річного капітана катеру "Бердянськ" Дениса Гриценка. У своєму листі до Діда Мороза хлопчик спочатку попросив мобільний телефон. А коли дізнався, що батько у ворожому полоні, переписав листа і попросив лише одне – повернути тата.

"Я думаю, що вся наша країна вважає хлопців героями. Він каже: "Мій тато - герой". Малює українські прапори, кораблики, пише листи. Але, звичайно, дуже чекає. Тому що дитині три місяці - це як три роки. І він з кожним місяцем ставить все більше і більше питань", - розповіла сестра військовополоненого моряка Ольга Гриценко.

Голос Дениса Гриценка чутно на всіх відео з обстрілу та захоплення наших кораблів. Це саме він, як досвідчений офіцер, одним із перших зрозумів: росіяни не просто готові пограти у "морський бій", а вони точно перейдуть межу закону і підуть в атаку. А тому Денис почав передавати сигнал лиха.

"Він і ще там один офіцер, який є... Пройшли вже Крим. Вони були вже, як то кажуть, загартовані трошки. Там хлопці є 18 і 20 років. І він їх, звичайно, дуже підтримує. Він взагалі народився в родині військовослужбовців. Наші батьки захищали Радянський Союз. Ми і на Далекому Сході моталися, і тут... вже ось скільки в Україні служили теж, чоловік служив", - мама військовополоненого моряка Лариса Гриценко.

А тепер уявіть, як військовому у третьому поколінні пережити фактично подвійну зраду. Адже попередні покоління із честю захищали союз держав, що визнавав Крим українським. А вже десятиліття потому країна, що називає себе спадкоємницею Радянського Союзу, нападає на Україну, окуповує Крим та зриває Донбас війною. Але нам пощастило. Попри такі випробування долі, у нас є живі приклади героїзму. Вони просто люблять море, вони безмежно люблять свої сім’ї. А ще – рідна земля для них дещо більше за прапор чи точку на мапі. Це точно щось дорожче за прописку у паспорті. Це – особливе місце, за яке наші моряки стоять до кінця: на морі, на фронті, за гратами чи у суді.

"Я, звичайно, була підготовлена до цього. І коли його побачила, розридалася, звичайно. Тому що чорна шапка, чорна куртка, чорні штани... Це ось, знаєте, дуже сильно діє на психіку, особливо мами", - додала Лариса Гриценко.

Мамі Дениса Гриценка, одній із небагатьох, пощастило не просто побачити сина на суді у Москві. А вона навіть говорила з ним. Хоча тоді офіцер, який, здавалося, просто зараз оточений ворогом, боявся лише одного: чи витримає мамине серце бачити його у штатському за гратами.

"І нам пощастило в тому плані, що вийшло, що суддя пішла, і нас не видалили із зали суду. І ми могли десь хвилин 40 спілкуватися, навіть один одного помацати, побачити очі. Так як там не було скла в цих ось решітках, можна було за руку взятися", - сказала мама моряка.

Можливо, вас це шокує, але мама Дениса 25 листопада 2018 року – в той день, коли росіяни напали на наших моряків – вважає найщасливішим у житті. Таким він став для неї, бо син залишився живим. А полон, впевнені родичі – це лише темна пляма їхньої долі, яка від перших же обіймів вдома назавжди зітреться з пам’яті.

"Звичайно, мені хочеться його дуже сильно обійняти. Навіть снилося, що я зустрічаю його... Його чекає дружина, син. І син малює постійно йому малюнки, картини, автопортрети... Може з будинку галерею зробити. І чекає тата, пише листи йому", - сказала сестра моряка.

За роки неоголошеної війни, погодьтесь, наші серця дещо стали грубшими. А статистика смертей більше не навертає сльози. Ми у сотнях кілометрів від фронту, де українці все ще живуть на лінії розмежування, просто забули, якою ціною нам вдається мирне життя у наших віддалених міст. Забули, що в Крим тепер допуск дає зовсім інша держава. І спокійному сну не під постріли артилерії ми завдячуємо не фарту чи долі, а дуже конкретним іменам наших військових. Одне з яких – Денис Гриценко, 35 річний капітан катеру "Бердянськ".

"Мені здається, що мені головне доторкнутися до нього, побачити його очі і доторкнутися. Хочу обійняти його, поцілувати... ну, для мами це, самі розумієте, це дуже важливо, щоб він повернувся живий і здоровий...", - сказала мама моряка.