Росія розпалює війну в Північній Африці: Експерт розповів, чим це небезпечно і що буде з цінами на нафту

Заручившись підтримкою арабського світу, Хафтар планує розігнати затверджений ООН уряд національної єдності. У результаті цих бойових дій 35 людей загинули, 80 були поранені. Зі свого боку міністр закордонних справ тимчасового уряду на сході Лівії Абд аль-Хаді аль-Хувейж закликав Росію втрутитися у внутрішній військовий конфлікт країни.

Що стало причиною ескалації конфлікту і яку роль зіграє у війні Росія – розповів співзасновник Центру дослідження Африки Олександр Мішин, передають Патріоти України з посиланням на Обозреватель.

– Чому розпочався конфлікт у Лівії?

– Відповідь на це запитання не може бути простою. Я розумію, що люди хочуть чути якісь звичайні та зрозумілі лінійні речі, але Лівія – це зовсім не той випадок. Аби наблизитися до розуміння поточних процесів у країні, потрібно зануритися до її історії. Державотворчий процес у Лівії відбувався одразу в трьох осередках: Тріполітанія (захід Лівії), Киренаїка (схід Лівії) та Феццан (Південь Лівії).

Кожен із цих регіонів має свої автономні еліти, яким притаманні інтереси, які часто вступають до стану конфлікту. Фактично це три ядра лівійської державності. Ускладнюючим чинником є домінування племінного мислення в країні. Ніякої цілісної лівійської нації не існувало і не існує, натомість дійсність полягає в тому, що Лівія – це 140 племен, із яких 30 є порівняно великими.

Тримати таку фрагментовану за племінною ознакою країну в цілісному вигляді можна лише за умов сильного єдиного центру, що буде гасити сепаратистські прояви в регіонах залізною рукою. Прикладом цього був режим полковника Каддафі, котрий тримав лівійців під контролем всесильних спецслужб та підкупав племінні еліти й рядових лівійців величезними грошовими вливаннями від реалізації нафти. Це були об’єднуючі стимули в недемократичній Лівії. Однак в наслідок подій "арабської весни" диктатура Каддафі занепала, але переходу до демократії не відбулося, бо країна занурилася до стану анархії та махновщини.

Племінні еліти відчули свою силу та розпочали між собою боротьбу за ресурси. Також "арабська весна" покінчила з єдиним центром у Лівії, і висуванці Кіренаїки – вихідці з Бенгазі – розпочали мріяти про реванш: тобто перебрати на себе першість в управлінні усією країною. Отже, в 2011 році західний центр впливу почав стрімко заміщатися східним. Але це дуже грубе наближення, бо на місцях панував тотальний хаос і влада збройних бригад, кількість яких перевищила 1000.

Демонтаж режиму Каддафі – це перша громадянська війна, яка тривала з лютого по жовтень 2011 року. А зараз ми стикаємося з подіями вже "Другої громадянської війни" в Лівії, яка стартувала навесні 2014 року й триває дотепер. Цей конфлікт є боротьбою за владу в країні між різними ворогуючими фракціями, найголовнішою віссю цієї ворожнечі є протистояння еліт сходу та заходу Лівії. Причинами нинішнього конфлікту є боротьба за легітимність та верховне управління, і зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки в цій боротьбі непросто.

По-перше, в Лівії, як вже зазначалося вище, відсутня демократія, натомість вона заміщена варлордизмом та анархією. Урядові інститути, які визнає міжнародна спільнота, не здатні реально контролювати ситуацію. Так, після падіння режиму Каддафі влада перейшла до рук Національної перехідної ради (НПР), яка функціонувала як тимчасовий надзвичайний орган до проведення виборів. У 2012 році відбулися парламентські вибори, на яких перемога дісталася поміркованим ісламістам з Альянсу національних сил та братам-мусульманам.

Постав Всезагальний національний конгрес (ВНК) – саме йому владу передає НПР, і ВНК формує уряд та починає розробку конституції. У 2014 році відбулися чергові парламентські вибори до нового вищого представницького органу – Палати представників Лівії (ППЛ). Явка на цих виборах була не високою – 18%, і перемогу здобула світська опозиція, отже, ісламісти втратили владу у країні. Вони не визнали поразки та заявили про формування Нової Палати представників Лівії (НППЛ), яка мала перейняти владу у ВНК замість обраної ППЛ.

Фактично ісламісти здійснили державний переворот, із метою встановлення влади НППЛ захопили владу в Тріполі та утворили там уряд національного порятунку (УНП), який також відомий, як "Коаліція Світанок Лівії". Відповідно, світські обранці ППЛ втекли до Тобруку та сформували там альтернативний уряд, який, до речі, мав міжнародне визнання до 2015 року. В країні постало двовладдя, що поглибило внутрішньополітичну кризу. У лютому 2015-го ППЛ в Тобруку призначила Халіфу Хафтара на посаду верховного головнокомандувача збройними силами Лівії. Уряд ісламістів у Тріполі розцінив це як акти агресії та ознаку поглиблення війни.

Як відомо, Хафтар у лютому 2014 року хотів здійснити переворот у Тріполі – усунути там ісламістів від влади. Самі ж ісламісти вдавалася до постійних брудних політичних маніпуляцій, що унеможливлювали проведення чесних і прозорих виборчих процедур. У 2014-му підрозділи, віддані Хафтару в рамках операції "Гідність Лівії", зачистили схід країни від ісламістів та перетворили його на форпост світського правління. Також була здійснена спроба Хафтара захопити Тріполі, але вона провалилася.

Протягом 2015 року тривали переговори щодо національного примирення між двома центрами впливу в країні під егідою ООН. Вони завершилися підписанням Схіратської мирної угоди в грудні 2015 року. Ця угода визначала заснування Президентської ради Лівії (ПРЛ), яка мала стати вищим органом виконавчої влади в країні. ПРЛ очолив Фаїз Саррадж, який також став головою утвореного Уряду національної згоди (УНЗ). Одночасно члени ППЛ були включені до нового консультаційного органу Вищої державної ради, яка була наділена повноваженнями видавати обов’язкові висновки іншим органам Вищої державної влади. В квітні 2016 року уряд НППЛ передав владу УНЗ, який перейняв в уряду в Тобруці пальму першості щодо легітимності.

Це спричинило незадоволення уряду ППЛ, бо збройні сили країни мали бути підпорядковані ПРЛ, що ставило поза законом Хафтара та його Лівійську національну армію. Розпочалася боротьба за зміну структури ПРЛ, а також створення нової об’єднаної лівійської армії. Восени 2016 року ісламісти спробували усунути УНЗ від влади та повернути до управління УНП, проте цей путч провалився, і в 2017-му самопроголошений уряд УНП-2 був розпущений. Спроби організувати переговори Сарраджа та Хафтара, аби вони виробили спільну дорожню карту щодо проведення президентських виборів, не були продуктивними. Переговори щодо проведення нових президентських та парламентських виборів йшли дуже складно, оскільки Хафтар обрав шлях військового, а не дипломатичного об’єднання лівійських земель.

– Що передувало нинішній ескалації ситуації в Лівії?

– Потрібно виокремити два процеси, які передували квітневій наступальній операції Лівійської національної армії на Тріполі. По-перше, це розширення сфери контролю, що потрапила під вплив Хафтара. В січні 2019 року ЛНА розпочала наступальну операцію на півдні Лівії з метою встановити контроль над регіоном Феццан. Зокрема було захоплено м. Сабха. Станом на початок квітня 2019 року, до 90% території Лівії опинилося під контролем Хафтара, тому він вирішив, що настав час об’єднати країну під своїм контролем на 100%.

По-друге, наступ на Тріполі здійснюється ЛНА у переддень Лівійської національної конференції, яка повинна відбутися 14-16 квітня у Гадамесі та здолати стан двовладдя в середині країни. На цьому форумі мала бути розроблена "дорожня карта" об’єднання Лівії та проведення виборів до парламенту та виборів голови держави, що відкладаються з 2018 року.

4 квітня Хафтар віддав наказ розпочати операцію "Визволення Тріполі", аби зачистити столицю від "терористів", саме так він класифікував УНЗ на чолі з Фаїзом Сарраджем.

Польові команди Західної Лівії закликали Сарраджа оголосити війну "зловісному тирану" Хафтару та зупинити "його зловісний наступ". Особливо до бою рвалися бригади Революційної ради Місрати, де налічується понад 200 бригад. Операція УНЗ – контрнаступ проти ЛНА, який розпочався 7 квітня та отримав назву "Вулкан гніву". Водночас нині обидві сторони активно застосовують авіацію.

– Розстановка сил у Лівії?

– Зараз у Лівії існує два ворогуючі альянси, які мають загальнодержавне значення. Втім, Лівія тепер – це сукупність безлічі ворогуючих між собою анклавів, які лише ситуативно входять під контроль одного з описаних двох центрів. Угрупування фельдмаршала Хафтара має назву Лівійська національна армія (ЛНА), а раніше вона мала назву операція "Гідність Лівії". Прибічники Хафтара – у більшості світські сили Лівії: колишні бійці збройних сил Джамагірії, тобто каддафісти, ополчення племен західної та південної Лівії та прибічники федералізації Лівії із сходу країни.

Угрупування їхніх опонентів, яке підконтрольне або прикривається УНЗ, – це учасники операції "Світанок Лівії", джихадисти з місцевої "Аль-Каїди", берберські племені конфедерації, прибічники "Братів-мусульман", а також бізнес-еліти Місрати.

– Вплив зовнішніх сил на перебіг ситуації в середині країни?

– Хафтара підтримують у плані постачання зброї, надання логістичних послуг та розвідувальних даних уряди Єгипту та Росії, а в плані постачання фінансування та найманців – Саудівська Аравія та ОАЕ. Також зараз на боці Хафтара виступає Франція.

Уряд національної згоди підтримують, але значно меншою мірою, Катар, Туреччина та Італія. Також на боці УНЗ ООН, яка визнає його легітимною владою в країні.

Кожен із описаних акторів має свої інтереси, перш за все в секторі видобутку нафти, бо нафта – це понад 90% експортної виручки Лівії до війни, а зараз вже майже 100%.

– Чи може Росія виступити в ролі "миротворця"?

– Росія одночасно сидить на двох стільцях: з одного боку відбувається постійний діалог із Хафтаром, який розглядається як стронгмен, що може об’єднати Лівію. Він отримує від росіян зброю та найманців. Проте Москва також взаємодіє з УНЗ, показово підкреслюючи свій нейтралітет у конфлікті та незаангажованість. Проблема в тому, що російські інтереси лежать в площині інфраструктурних проектів, із транспортного об’єднання лівійських регіонів, зокрема залізницями (інтереси РЖД), отож, Кремлю необхідно мати своїх людей скрізь.

Щодо посередництва РФ, то в Москви достатньо впливу, аби дестабілізувати Лівію, але його дуже бракує, щоб її повернути до зворотного стану та відновити порядок. Провалу зазнали спроби посередництва Франції та Італії в 2018 році, а ці країни мають значно сильніші позиції в Лівії. Отже, росіяни навряд чи стануть миротворцями.

– Роль Росії в нинішній лівійській кризі?

– Її можна охарактеризувати за формулою: декларуємо мирні ініціативи, а в той же час підливаємо бензину у вогонь лівійської колотнечі. Від неї ростуть ціни на нафту, а від цього Москва виграє.

– Цілі РФ на лівійському напрямку?

– Їх декілька. Операційні: продати зброю ворогуючим сторонам. Тактичні: провести свого ставленика Хафтара до влади та отримати від нього гарантії для російських бізнесменів, а також базу для російських військових у Тобруку чи Тріполі. Стратегічна мета: організувати потоки біженців з Африки до Європи та спровокувати нову міграційну кризу, аби до влади в країнах ЄС приходили націоналістичні антимігрантські сили, які спонсоруються Кремлем. Довгострокова мета – підрив ЄС та провокування його розпаду.

– Моделювання наслідків російського втручання у внутрішні справи Лівії?

– Роль РФ у Лівії не дуже значна. Росія діє не лише сама, а й через своїх союзників – АРЄ зокрема. РФ для Лівії – гравець другого ешелону, і тут моделювати треба дії Єгипту. Чи не захоче президент ас-Сісі окупувати східну Лівію, багату на нафту, аби вирішити економічні проблеми своєї країни? Чи не втрутиться Туніс на Заході, аби теж щось собі перехопити. Це дійсно цікаві питання? А роль РФ – це більше демонстрація проекції сили в Середземномор’ї та сіяння хаосу. Якщо Сталін у 1945 році не зміг взяти Лівію під опіку, то сучасним російським керманичам це тим паче не під силу. Тільки гра у другій лізі лівійської кризи.