"Росіяни махали нам руками, а потім розстріляли, як у тирі", - доброволець про вихід з Іловайського котла

За останніми офіційними даними, тільки 29 серпня 2014 року, під час відступу з Іловайська, 366 українських військовослужбовців загинули, 429 отримали поранення різного ступеня тяжкості й 300 були взяті в полон. Крім того, залишається чимало невпізнаних тіл українських бійців. Врятуватися з Іловайського котла вдалося небагатьом. Свою історію розповів Микола Коваленко (прізвище змінено на прохання героя публікації), який служив у складі добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Миротворець". Батальйон був створений в травні 2014 року в структурі ГУ МВС України в Київській області, передають Патріоти України з посиланням на Апостроф.

Миколі пощастило – і не раз. Він повернувся з іловайської м'ясорубки практично неушкодженим, якщо не враховувати контузію. Коваленко впевнений: за рішення, які ухвалювали армійські чини і високе начальство в Києві, дехто мав би пустити собі кулю в лоб, адже сотні вбитих військових – на їх совісті.

Націоналісти і прагматики

Микола Коваленко називає себе націоналістом, тому, коли на Сході України почався конфлікт, у нього не виникло питань, що робити. "Мені тільки треба було вирішити – відправитися в ДУК ("Добровольчий український корпус" "Правого сектора", – ред.) або "Миротворець". Я вирішив, що все має бути в законному полі. В ДУК і зброя була не дуже, патронів мало. А державним структурам хоч щось видавали", – згадує він початок свого військового життя.

До складу батальйону увійшли ті, хто довгі роки працював в органах внутрішніх справ (у Коваленка також було звання, хоча службу він залишив багато років тому) і служив у миротворчих місіях. Проте досвід, який був у "миротворців", кардинально відрізнявся від того, з чим вони зіткнулися на Сході України. До тих пір в боях ніхто з них участі не брав.

Свого комбата – Андрія Тетерука, сьогодні народного депутата – Коваленко називає прагматиком, тому що він спочатку уникав збройних сутичок з противником. "Знав, що рано чи пізно йому треба буде попіаритися, що буде передвиборна кампанія. Йому не потрібні були вбиті", – каже боєць.

Батальйон охороняв периметр, рив окопи. Це, вважає співрозмовник, забезпечувало гарну картинку в новинах, але воювати "миротворців" в цих окопах ніхто так і не навчив. Тому, коли був отриманий наказ зайняти позиції в Іловайську, туди погодилися вирушити далеко не всі. Чимала частина особового складу, близько ста осіб, здогадуючись про пункт призначення (тоді з повідомлень ЗМІ було очевидно, що Іловайськ – найбільш напружена та гаряча точка в зоні АТО), покинула батальйон і поїхала назад у Київ. Решта вирушила до Іловайська.

Повний хаос і війна наосліп

"Те, що сталося далі, – однозначно була "зрада", – констатує Микола. Близько ста осіб із "Миротворця" 22 серпня виїхали в сторону Іловайська. Дорога, незважаючи на невелику відстань, забрала два дні. 23 серпня Микола зустрів свій день народження неподалік від пункту призначення – в Комсомольському. А вже о третій години ранку 24 числа вони отримали наказ від командування – взяти тільки БК (боєкомплект), який зможуть нести. "Сказали, що їдемо години на три. Але серце підказувало – брешуть. Так і вийшло. Ми взяли дуже мало води, їжі не взяли взагалі. Боєкомплект взяли, але замало. І висунулися на мікроавтобусах типу "Богдан", – згадує Микола.

На питання, як їм поставили бойову задачу, Микола відповідає: "В Іловайськ ми складно входили, розуміли, що нас туди впускають. 24 серпня ми в'їжджали у вже оточене місто. Всередині Іловайська був повний хаос, люди мародерили магазини, тому що їм потрібні були їжа і вода. На той момент інфраструктура майже не працювала, світла не було. З усіх боків стріляли дрібні міномети і снайпери. Тому пересуватися містом потрібно було досить швидко, щоб не влучили. Снайпери сиділи скрізь. Але втрат у нас не було". Він кілька разів за час розмови повторює: "Нам всю дорогу щастило".

Батальйону дали ділянку – залізничне депо. "Миротворці" знали, що в місті також є батальйон "Донбас", який дислокувався в школі, були й інші українські підрозділи. Але хто де перебував – уявлення було туманне навіть у командування.

"Зв'язку між нами не було. Часто ми не вступали в бойові зіткнення, бо не знали, хто там, на іншому боці – сепаратисти, росіяни чи наші. Складно було: якщо йде напад на депо, зрозуміло, що це вороги, а якщо стріляють навколо – нічого не зрозуміти. Хоча був випадок, коли приїхав танк без розпізнавальних знаків, вистрілив в одну сторону, в іншу. Ми запитали у Тетерука – хто це. Він відповів: "Піди, постукай по танку, запитай, хто".

Кілька груп розподілилися за "секторами" на підступах до депо, щоб стежити за тим, що відбувається навколо. Їжу і воду бійці здобували хто як міг – у підвалах житлових будинків і покинутих магазинах.

Розстріляли, як у тирі

28 серпня ввечері на телефон Миколи прийшло повідомлення від Тетерука, який перебував у депо, що о 3-4 ранку наступного дня буде дано "зелений коридор" з міста. "Миротворці" приготували автобуси – встановили замість скла металеві пластини, взяли місцеву пожежну машину і стали чекати виїзду. "А він весь час відкладався, і, врешті-решт, пересунули вихід на світлий час доби. І відразу стало зрозуміло, що нас збираються розстрілювати", – каже Микола. У темряві зробити це було б досить проблематично, інша справа – при світлі дня. Він каже, що ставити питання було просто нікому, оскільки командування воліло нічого не пояснювати.

"Командування – самодури, через них загинула величезна кількість людей. І моїх друзів. У нас на момент висунення були легко поранені - в ногу, руку. Подряпини, по суті. Важких не було, – згадує Коваленко. – Зрештою, ми висунулися годині о 6-7 ранку в бік селища Грабське. Дорогою до нас приєдналися інші [українські бійці], ми зрозуміли, що були в місті не самі, не тільки з батальйоном "Донбас", але кожний підрозділ діяв самостійно. У цьому був мінус".

Опинившись за містом, вони отримали наказ зупинитися. Це Миколі здалося дивним, оскільки колона стояла посеред поля.

"Один "Смерч" або пару "Градів" – і нікого не залишиться, – говорить він. – Росіяни і сепаратисти пострілювали, але не били по нас прицільно, бо тоді ми би в паніці розбіглися. Міни падали на відстані 500 м-1 км від нас. Командування сказало, що ніби як коридору немає. Пам'ятаю, повз мене пройшов військовий офіцер, були чутні переговори між нашим [генералом Русланом] Хомчаком, я так розумію, і російським. Російський говорив: ви доходите до блокпоста, здаєте зброю – ми вас відпускаємо. Хомчак йому: ми подумаємо. Відповідь: добре. Це було о восьмій годині ранку. Ми повинні були попрямувати у бік Старобешевого. Блокпост там контролювали росіяни. На все нам дали 40 хвилин. Стало зрозуміло, якщо ми не йдемо на їхні умови – пощади не буде".

Коваленко припускає, що Хомчак, порадившись з президентом, ухвалив рішення прориватися з боєм – таку команду отримали підрозділи. Стало зрозуміло, що коридору не буде. Микола каже, що, коли колона через поля дійшла до якоїсь лісосмуги, вони побачили закопану нову техніку і людей у новій військовій формі, вирішили, що це, напевно, свої, Нацгвардія. Бійці махали руками тим, що стояли в лісосмузі, їм махали у відповідь. "Думали, можливо, вони нас прикривають і підуть за нами", – каже Коваленко.

Однак це були росіяни. Вони відкрили вогонь не відразу, бо не знали довжину колони. "Ми могли б розбити їх з флангу, але нам не дали команду спішитися. Ми заходили навпроти їх позицій, поки вони не побачили хвіст або голову колони, – згадує Микола. – А коли побачили – почали масований обстріл – гармати, танки на відстані 50-100 метрів, як у тирі, це було схоже на Бородинську битву. Потім нашим полоненим вони говорили: ми вас чотири дні чекали. Тобто чотири дні вони там обкопувались, невже наша розвідка не доповідала, де знаходяться позиції "кацапів"? Доповідала! Виходить, була домовленість – патріотів, які б вони не були, потрібно покласти. Мало того: потрібен був прецедент в Україні – ось які погані росіяни, розстріляли наш "зелений коридор". Але ж його, за фактом, не було, тому що уряд не домовився про виведення військ без бою".

Микола вважає, що в тій ситуації варіанти все ж були. Наприклад, можна було повернутися до Іловайська, де були укріпрайони. Оскільки надворі стояло літо, можна було протриматися якийсь час до приходу допомоги, впевнений він.

Коли почався масований обстріл колони, Миколу та його побратимів, по суті, врятував водій автобуса, хоча сам він був поранений. Колеса автобуса були пробиті, але водій тиснув на газ. Бійці відстрілювалися, як могли. Товариша Миколи, який сидів поруч, поранили в плече і в голову, ще одного – вбило. Було багато поранень у ноги, оскільки обшивка автобуса була не захищена.

Ще кілометр автобус котився полями, поки не добрався до хутора Горбатенко. Для водія це стало останньою поїздкою – від поранень він помер.

Інші затягли поранених в крайній будинок, але всім було зрозуміло, що у них є всього 15-20 хвилин, щоб спробувати піти. Поряд з хутором було поле з соняшниками. Важко поранені залишилися в будинку, інші, кинувши БК та засоби захисту, поповзли через поле.

"Повзли на пузі через соняшники, поле було величезним, кілометрів п'ять, але якщо піднятися, людей видно. Найбільше я боявся, що накриють "Градом", тому що там ніде закопатися. Все поле було у воронках, кожну хвилину прилітало, ми втискалися в землю. Одному моєму товаришу в один такий "приліт" розірвало спину, – згадує Коваленко. – Але ті, з ким я був, залишилися живі й не були поранені. Ті ж, хто залишився, нехай вони нас пробачать, ми їх витягти не могли. Їм би ще допомогу надали, але нам залишатися з ними – означало бути вбитими або потрапити в полон". Коли група (всього було людей 10) опинилася у 800 метрах від дому з пораненими, по краю села вдарили САУ. Усі, хто не встиг вибратися з будинку, загинули, каже Микола.

Навігатор в допомогу

Коваленко впевнений, що вижити в котлі йому допомогло везіння. Хоча він готувався до того, що доведеться орієнтуватися на місцевості: будучи грибником і мисливцем, розумів, що знання доріг та розташування населених пунктів може врятувати йому життя. З ним був навігатор, вивченню якого він присвятив чимало часу. "Я забивав туди карти на екстремальний випадок. Навігатор мені і допоміг", – зізнається Микола.

Як тільки його група вибралася з соняшників, там з'явилися БТРи росіян. "Потім виявилось, що переважну більшість полонених взяли саме в соняшниках", – говорить він.

"Я скажу, що наші були не дуже підготовлені, тому що ніхто не підірвав себе гранатою, коли їх брали в полон, – каже Микола. – Поранені – ще так, вони не можуть пересуватися. Серед наших теж було багато тих, хто здався, вони навіть не намагалися виходити самостійно. Але влітку є кущі, вночі закопайся десь, почекай, вийди. Ні, вони були такі безтурботні. Було прикро, що вони здалися без опору. Вони просто здалися. У мене був пістолет із собою. Я думав – якщо в мене влучить, я пущу собі кулю. Коли навколо тебе кулі літають, страх притупляється. Чи зміг би я? Не знаю. Але в полон здаватися я не збирався – це факт".

Мотивовані люди

Коли він повернувся на військову базу в селище Дачне Дніпропетровської області, здивувався найбільше тому, що там стояла армія. "Техніки звідси – і до горизонту, багато військових. А воювати було нікому. Це було прикро. Ці території уряд здавав разом з патріотами, тому що ніякій владі – ні українській, ні російській, ні американській – не потрібні мотивовані люди, які можуть у будь-який момент підняти бучу вдома. Революція має властивість експортуватися, але олігархам вона не потрібна", - вважає боєць.

Микола Коваленко повоював до весни 2016 року. Коли востаннє був у Красногорівці під Донецьком, потрапив під обстріл снайпера. "Метрах в 50 він був, я так зрозумів, що треба зав'язувати", – додає Микола.