"Сталін і комунізм мають бути засуджені світом, як Гітлер і нацизм", - нардеп

Про це у своєму блозі пише народний депутат України Володимир В'ятрович, передають Патріоти України.

Переосмислення

В 2009 році я був директором архіву СБУ, почав розсекречення документів КГБ про українське минуле. Робота привернула увагу медіа (українських та світових), політиків (українських та російських), гебістів (російських, які вперше тоді оголосили мене «нев’їзним» до РФ).

Я скористався цією популярністю, аби запустити важливу для мене і, на мою думку, для країни, дискусію про Другу світову війну, її роль і місце в минулому українців та їхньому сьогоденні.

Дві статті «Українська Друга світова (в кольорі)» та «Велика нічия» збурили жваві суперечки, в декого навіть істеричну реакцію.

Мене звинувачували в штучній політизації історії, зокрема за тезу, що «міф про «Велику Перемогу» виконує не просто певну гуманітарну функцію – він розглядається як важливий інструмент відновлення геополітичного впливу Росії».

Через п’ять років, після початку війни в 2014-му, це стало очевидним для кожного, здатного думати.

Болючою для звичних до совєтських штампів стала спроба по іншому дивитися на роль України та українців у цій землі: «Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави. Україну та українців всі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат – наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки – вояками практично всіх армій, які пройшли через неї».

Відтак зухвалим багатьом здавалося твердження «Єдиним справді українським суб’єктом у роки Другої світової війни був український визвольний рух». Через шість років держава врешті визнала вояків ОУН і УПА борцями за незалежність, а потім надала їм статус учасників бойових дій.

Я втішений, що через 11 років багато з описаних тут проблем позаду: «Попри існування великої кількості спеціальних наукових відділів в академічних установах та університетах, докторів і кандидатів наук, які вважають себе спеціалістами із цієї проблеми, цілісної концепції історії України в Другій світовій війні не створено. Єдиним узагальнюючим дослідженням досі є давно застаріла «УРСР в роки Великої Вітчизняної війни». Очевидно, ще гіршою є ситуація в науково-популярній площині. Можу назвати багато нових цікавих книг на цю тему, що з’явилися в Росії, Польщі, США... і жодної в Україні. Можу згадати два-три українські документальні фільми і жодного художнього. Виставкові експозиції є практично в кожному музеї, проте вони не мінялися з 1960–1970-х років і досі розповідають про «подвиг радянського народу».

Багато з озвучених тоді ідей втілені в життя.

Головний музей країни, присвячений цій темі, змінив назву, попри заяви навіть декого з керівників, що він створювався як Музей Великої вітчизняної війни і таким залишиться назавжди. Змінюється його експозиція, тут проходять періодичні виставки про нинішню війну з Росією.

Однією з найпопулярніших науково-популярних книг з історії за останні роки стало видання «Війна і міф» (продано понад 30 тисяч примірників українською, поширено кілька тисяч англійською), в якому історики доступною мовою деконструювали найважливіші совєтські міфи про Другу світову. Українська історіографія формує власний погляд на ці події, в суспільстві приживаються українські традиції пов’язаних із ними подій.

Те, що зовсім нещодавно, в 2009-му, читалося як радикальні ідеї з переосмислення Другої світової – стало нормою. Правий був геніальний Орвелл: «В часи загальної брехні говорити правду – це екстремізм».

Не бійтеся бути радикалами, якщо за вами правда."