Громадський активіст
БЛОГИ
З самого початку існування незалежних України та Польщі стосунки двох країни складалися погано. Із листопада 1918 року тривала війна за Галичину між Польщею та ЗУНР, після Акту Злуки – ЗОУНР. Паралельно велася війна між Польщею та УНР на Холмщині, Підляшші, Берестейщині і Волині. Та усвідомлення потреби нормалізації відносин було і у Варшаві, і в Києві, - пише у своєму блозі кандидат історичних наук, візитуючий дослідник в Університеті Миколи Коперника в Торуні (Польща) Віталій Боримський, передають Патріоти України.
Юзеф Пілсудський, який очолив Польщу у 1918 році, вважав Росію головною загрозою та геополітичним конкурентом Варшави. На його думку, тільки розбиття Росії за національними швами убезпечило б Польщу від російської загрози. Українському питанню тут відводилась головна роль. Політики та публіцисти, котрі були прихильниками цієї концепції, підкреслювали, що незалежна Україна взяла б на себе головний тягар протистояння російському імперіалізму. Появу незалежної України вони вважали пріоритетом польської східної політики і ця мета, на їхню думку, була варта певних поступок українцям.
Зовсім іншої думки були польські націонал-демократи, котрих підтримувала більшість суспільства. Вони вважали головним ворогом Німеччину, з Росією ж хотіли налагодити добросусідські відносини. Українське питання, в їхній логіці, загрожувало територіальній цілісності Польщі, оскільки Україна неодмінно претендувала б на спірні території.
В той час, як Польща воювала тільки на сході, Україна вела боротьбу практично по всьому своєму периметру: з поляками, більшовиками, з «білими» росіянами. Симон Петлюра усвідомлював, що необхідно з кимось примиритися. Розуміючи, що з Польщею в України лише територіальний конфлікт, а з Росією – боротьба за саме існування української держави, головним ворогом України він вважав Росію. Єдиним союзником могла стати Польща. Та цього погляду не розділяла більшість українських еліт. Природно, що найбільше цьому противились галицькі українці, котрі не хотіли стати тією ціною, яку заплатить Україна за мир із Польщею. Та не менше незгодних було і серед наддніпрянських українців. Теоретик українського консерватизму В’ячеслав Липинський вважав головним завданням українського руху зібрати всі землі разом, навіть у складі Росії. Подібних думок притримувалося багато українських політиків.
Не варто забувати, що, крім Польщі, УНР та більшовиків, у 1919 році на території України був ще один гравець – Добровольча армія генерала Антона Денікіна, котру підтримувала Антанта. В липні «білі» почали наступ на Москву. Прем’єр Польщі Ігнацій Падеревський повідомляв у Варшаву, що в Парижі в цей час панувало велике піднесення у зв’язку з надіями на перемогу Денікіна. В такій ситуації підтримка УНР була б ворожим кроком щодо Добровольчої армії і наразила б Польщу на конфлікт із країнами Антанти. Як згадував польський генерал Тадеуш Кутшеба, щоб допомогти українській армії, Юзеф Пілсудський мусив спочатку дочекатися остаточної поразки «білих». В грудні 1919 року наступ Добровольчої армії більшовиками був відбитий.
Та ситуація УНР погіршувалася ще стрімкіше. З початку грудня українська армія почала Перший зимовий похід, перейшовши таким чином до партизанської боротьби. Фактично УНР остаточно стала державою без території. Перед українським керівництвом постала дилема: укласти договір із Польщею, або остаточно припинити боротьбу за незалежність. Симон Петлюра обрав перше.
Українська-польські переговори, які почалися ще в жовтні 1919 року, в грудні отримали новий поштовх. Із січня 1920 року статус українських солдатів і офіцерів на території Польщі було змінено з полонених на «військових осіб заприязненої держави». З них почали формувати українські дивізії. Найважчим питанням в українсько-польських переговорах було, звичайно ж, територіальне.
Врешті, 21 квітня 1920 року між Польською Республікою та УНР був підписаний договір. Всупереч поширеній назві «Пакт Пілсудського-Петлюри», підписантами, насправді, були з українського боку Міністр закордонних справ Андрій Лівицький, з польського – заступник міністра Ян Домбський.
За умовами договору Польща визнавала незалежність УНР та зобов'язувалась допомогти звільнити українську територію від більшовиків до Дніпра. Однак до Польщі мала відійти Галичина та 5 повітів Волині (на момент підписання це вже й так було доконаним фактом). Договором створювались і деякі економічні преференції Польщі. Пізніше, 24 квітня, як інтегральну частину договору, було підписано військову конвенцію, котра регулювала військові аспекти співпраці.
Підписання договору викликало бурхливу реакцію практично в усіх. Польські націоналісти звинуватили Юзефа Пілсудського в тому, що він витягує каштани з вогню для ворожих Польщі українців. Михайло Грушевський закликав не визнавати владу Симона Петлюри, Володимир Винниченко заявив, що держава українців – це УСРР, а не УНР. Галицькі українці назвали договір «ножем в спину». Про неприродність українсько-польського союзу говорили й інші українські політики. Більшовицька ж пропаганда звинуватила Симона Петлюру в «черговій зраді», продажу українських селян польським поміщикам. Російська «біла» еміграція засудила договір із «сепаратистом» Петлюрою, вважаючи, що цей крок Польщі спрямований не проти більшовиків, а проти Росії як такої (зрештою небезпідставно, бо Юзеф Пілсудський теж так вважав).
25 квітня 1920 року почався українсько-польський наступ. Юзеф Пілсудський випустив відозву до українського народу, в якій зазначав, що польські війська допомагають визволити Україну від більшовиків і не затримаються надовго на українській території, те саме пояснювалось в інструкціях для військового командування.
Чисельність польських військ, за підрахунками різних дослідників, становила від 60 до 90 тисяч солдатів і офіцерів, в тому числі української армії – від 4 до 8 тисяч, в середині червня – вже близько 20 тисяч.
З радянського боку їм протистояло приблизно 85 тисяч солдатів і офіцерів. Значно допомогли наступу українські повстанці, на боротьбу з якими радянське керівництво було змушене виділити 3 дивізії.
Наступ був дуже стрімким. Вже 6 травня українсько-польські війська зайняли Київ, а 9 травня Хрещатиком пройшов парад українських та польських військ.
У Києві було створено паралельно українську та польську адміністрації. Як згадував сучасник подій, діяч Бунду Давид Заславський, українська та польська громадськість Києва була рада визволенню від більшовиків:
«На грудях у багатьох киян з’явились біло-червоні польські та синьо-жовті українські банти. Поляки та українці відчували себе іменинниками. Росіяни в значній мірі косилися з недовірою, переживали внутрішню образу навіть ті, хто був радий втечі радянської влади».
З поведінки польської адміністрації Давид Заславський робив висновок, що поляки були абсолютно щиро зацікавлені в утворенні сильної української влади і робили все, щоб цьому сприяти як у практичній, так і в символічній площині. Російське ж населення Києва «сердилось нишком» (ориг. – будирувало втихомолку).
Та на початку червня більшовики почали контрнаступ і вже в середині серпня були біля Варшави. Хоча атака Червоної армії була успішно відбита, а польсько-українські війська активно переслідували противника, Польща, все ж, не хотіла продовжувати війну. 12 жовтня було підписано угоду про перемир’я, а 18 березня 1921 року – підписано остаточний текст мирного договору, за котрим закріпилась назва Ризького, від місця підписання. Делегація УНР не була допущена до переговорів, натомість з радянського боку, крім делегації РСФРР, була присутня делегація УСРР.
У складі польської делегації домінували націонал-демократи, які з неприхованою ворожістю ставились до українських планів Юзефа Пілсудського і з легкістю визнали повноваження УСРР, забувши про УНР. Це здивувало навіть керівника радянської делегації Адольф Йоффе.
Українські війська, після спроби ведення самостійної війни, були змушені перейти на польську територію, де були інтерновані (близько 20 тисяч). Таким було формальне закінчення польсько-українських союзних відносин. Проте фактично польське керівництво продовжувало підтримувати український екзильний уряд, а українським інтернованим військовим Польща намагалася створити задовільні побутові умови.
Польща приймала і багатьох українських повстанських отаманів, котрі, рятуючись, тікали від радянської влади. Тим не менше, Ризький мир став для українців причиною звинувачень Польщі у зраді. В цілому українські оцінки союзу з Польщею 1920 року тривалий час залишалися здебільшого різко негативні.
Польська підтримка української незалежності справді виявилася дещо половинчастою та запізнілою через взаємовиключні територіальні претензії. Вона була і не зовсім послідовною, головним чином через несприйняття польським суспільством української політики Юзефа Пілсудського. Не сприяла успіху і міжнародна кон’юнктура. Та попри все це, варто визнати, що Польща виявилася єдиною державою, яка в 1920 році була зацікавлена в незалежній Україні і надала військову допомогу.
25 березня за новим стилем (7 квітня - за старим) - Благовіщення Пресвятої Богородиці, яке належить до числа дванадесятих свят, тобто, найбільш значущих у житті Ісуса Христа і Богородиці. За Біблією, саме в цей день Архангел Гавриїл повідомив Діві Марі...
За новоюліанським календарем християни східного обряду України вперше святкують день ангела жінки на ім'я Віра, Любов, Надія і Софія. Ще минулого року цей день припадав на 30 вересня. Також в честь цього дня іменинницям обов'язково потрібно сходити в ц...
