Сторінками історії: Як 60 років тому СРСР битву за врожай програв

1961 року СРСР вперше закуповує хліб за кордоном. Адже досі Російська імперія і Радянський Союз експортували збіжжя. Перший імпорт пшениці був незначний – лише 1,05% від загального радянського виробництва. У 1963 році імпорт становить уже 6,5%, а головне відтоді СРСР уже щороку закуповує іноземне збіжжя. Максимальні закупівлі припали на 1984 рік, коли імпорт пшениці становив 41,1% від власного виробництва. І це лише пшениця, а закуповували й інше зерно. Але 1984-й був нетиповим, в середньому в 1980-х роках імпорт пшениці у СРСР становив близько чверті від власного виробництва. Більше про те, як і чому СРСР програв битву за врожай, «Історичній свободі» розповів економіко-географ Іван Савчук, передають Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.

– Хотілося б зазначити, що сам термін «битва за врожай» – нерадянський. Його запровадив Беніто Муссоліні. У 1925 році він офіційно запровадив «битву за врожай», бо за його задумом Італія мала не імпортувати зерно, а, навпаки, стати житницею Європи. І термін «битва за врожай» якраз з тих часів.

– Але СРСР запозичив цей термін і активно його використовував...

– Так. І, як ми знаємо, СРСР до війни проводив масштабний експорт зерна.

– У середині 1950-х років з метою збільшення виробництво збіжжя в СРСР почалося освоєння цілинних земель. За короткий час розорали і засіяли мільйони гектарів! Чому ж на початку 1960-их років виникли продовольчі труднощі, зокрема дефіцит збіжжя?

– Освоювати цілину запросили молодь, переважно з України. Вони привезли туди технології обробітку ґрунту, які були притаманні переважно для лісостепових регіонів України.

А степи Казахстану – це різко континентальний клімат, який зовсім не подібний до клімату України, не лише морозами, але й потужними вітрами взимку, які призводили до того, що вимерзали посіви, і весняними водотоками, коли розливалися річки на великі площі.

І тому два перших роки всі вважали, що Хрущов – геній, бо він врятував країну від голоду. Адже, слід нагадати, що в 1953 році зібрали врожай пшениці менший, ніж у 1913-му, а радянська пропаганда весь час розповідала, що ми 1913 рік перевищили. У вересні 1953 року на пленумі ЦК визнали, що сільськогосподарська політика зазнала фіаско. І Хрущов тоді запропонував зробити освоєння цілини і став «видатним фахівцем» сільського господарства.

Але, розоравши величезні площі, там не задіяли відповідні технології, які необхідно впроваджувати у різко континентальному кліматі. І через 2 роки стався величезний неврожай. І тоді Микита Сергійович був змушений ставити питання про закупівлю зерна закордоном. Мовляв, в СРСР не може бути голоду, ми ж проголосили побудову комунізму, як же ж ми нашому населенню дозволимо голодувати.

Слід зазначити, що імпорт зерна був і до того. Але це був імпорт окремих видів переважно насіннєвого зерна для того, щоб розвивати в СРСР відповідну селекцію. А за часів Хрущова у 1961 році вперше було закуплене продовольче зерно у великих масштабах, майже 700 тисяч тонн. Здавалося, що це дрібниці, але для країни, яка весь час себе позиціонувала, як провідний експортер – це була величезна проблема.

Лише наприкінці 1960-х років були запроваджені канадські технології, які найближчі до кліматичних умов Казахстану, які дозволили стабілізувати врожаї на цілині, що певним чином пом’якшило продовольчу кризу в СРСР.

Варто зазначити, що СРСР лише у 1955 році вперше перевищив показники збору врожаю 1913 року. І зрозуміло, що тоді саме за рахунок освоєння цілини. Але в Україні, наприклад, у ті часи відбувалися різкі коливання зборів врожаю, пов’язані насамперед з колгоспним ладом. Адже нам навіть важко уявити, що у 1961 році в Київській області збирали зерна менше, ніж в 1913 році. Тоді, за офіційною статистикою, з 504 колгоспів області лише у 25 платили людям грішми. А середньостатистичний колгоспник тоді за один трудодень отримував аж 99 копійок, 300 грамів сіна, 600 грам соломи, 450 грамів картоплі і 2,8 кілограми зерна. І зрозуміло, що селяни менше всього дбали про потреби держави, а переймалися тим, як нагодувати власну родину, особливо за умов, коли були запроваджені жорсткі податки натурою з присадибних ділянок.

– У 1963-1964 роках дійшло до серйозних проблем з хлібом. Мені розповідали, що без проблем можна було купити хіба що кукурудзяний хліб, а пшеничний став дефіцитом. Подекуди потрібен був рецепт від лікаря, щоб купити білий хліб. Але усунули Хрущова – і майже відразу хлібопостачання нормалізувалося, як люди згадують. Хлібна криза 1963-1964 років була штучною, чи нові керманичі виявилися здібнішими управлінцями?

– Це була не штучна криза. У 1963 році, за офіційними даними, СРСР зібрав ледве 107 мільйонів тонн зерна, як у 1940 році. Населення стало удвічі більше, а виробництво всього зерна – і продовольчого, і фуражного – залишилося на такому ж самому рівні. І саме у 1963 році вперше було завезено 3 мільйони тонн зерна з США, Канади і Аргентини. Це був парадокс радянської системи: Хрущов розповідав, що він «поховає Америку», а водночас американські фермери дякували йому за купівлю їхнього зерна.

Зрозуміло, чому відбулися такі перебої. Бо поки зафрахтували кораблі, поки налагодили систему переказів грошей, тоді ще не було сучасних електронних засобів, треба було перевозити відповідні кошти, поки все це доставили – минув певний відрізок часу. І саме цим скористалися противники Хрущова, який вже був у доволі поважному віці. Вони бачили, що його спроби перетворення країни ведуть у нікуди. Вони розуміли, що курс на побудову комунізму до 1980 року є нереалістичним. І що тоді розповідати людям? Хрущов може й не дожити, а їм потім треба звітувати. І саме це була одна з причин того, що його зняли.

Як тільки завезли зерно до Одеси і Ленінграда, відразу його почали постачати по всьому СРСР і швидко здолали тим самим продовольчу кризу.

– Відтоді СРСР щороку закуповує зерно. Навзамін продавали енергоносії. Радянське керівництво намагалося вирішити проблему зі збіжжям чи його задовольняла така ситуація, коли СРСР експортує енергоносії, а імпортує хліб?

– Радянське керівництво ухвалило продовольчу програму, за якою намагалися вирішити проблему, не порушуючи основу радянського ладу, тобто колгоспно-радгоспної системи. Намагалися за рахунок меліорації збільшити площі і відповідно збільшити врожаї.

В УРСР за часів Хрущова врожайність зернових була нижчою, аніж в Англії в 1800 році. За офіційними даними, в УРСР 11,6 центнерів з гектару збирали за часів Хрущова, а в Англії у 1800 році – 13,5 центнерів. У СРСР з 1963-го по 1990 рік збір усіх зернових зріс лише у 2 рази, а імпорт – в 10 разів – з 3 мільйонів до 32 мільйонів тонн. У СРСР зрозуміли, що ми ніколи не вирішимо проблему зернового забезпечення. І саме за рахунок нарощення експорту енергоносіїв вирішували цю проблему.

Але парадокс полягав в тому, що закуповували переважно в головних ідеологічних противників – у США. Тим самим розвивали сільське господарство США. Адже СРСР перетворився на один із основних клієнтів США по закупівлі зерна закордоном.

– А чому радянське керівництво розвивало екстенсивно сільське господарство, тобто збільшуючи посівні площі – то розорюють цілину, то проводять меліорацію? Чому не думали збільшувати врожайність?

– Основна проблема була в тому, що радянське керівництво зовсім не хотіло реформувати сільське господарство, відмовитися від політики існування колгоспів і радгоспів. Це те, що зробили в Китаї під час реформування, що зробили в Польщі, в Угорщині.

До середини 1970-х це були переважно політичні мотиви, адже цим самим утримувалося населення в селах. Після того, як була ухвалена брежнєвська конституція, селяни нарешті отримали паспорти і пенсії, радянське керівництво вирішило, що найкращий спосіб соціального спокою в селі – це збільшувати кількість техніки, збільшувати зарплати не залежно від того, чи зростатимуть показники якості, показники розвитку сільського господарства. Радянське керівництво вирішило, що краще ми будемо закуповувати зерно, нам це дешевше обійдеться, ніж збільшувати його виробництво всередині країни.

– В СРСР, принаймні у пізньому СРСР, який я бачив на власні очі, довкола хліба був цілий пропагандистський культ. Особлива увага до хліборобів, які, власне, «ведуть битву за врожай». Крім того, повсякчас нагадували з плакатів, з телевізора, тощо, що «хліб – народне добро», що це «народне багатство», що його треба берегти. Для чого така масована агітація на хлібну тему була потрібна, і які вона мала наслідки?

Ціни на м'ясо, навіть державні закупівельні, кожні 5 років зростали. Водночас на зерно була запроваджена стабілізація цін– Агітація мало впливала на населення. Населення бачило ціну, а ціни на хліб були стабільні з середини 1970-их і майже до кінця радянської влади. Парадоксально, але у селі було важко купити білий хліб і навіть «український» хліб, як ми його зараз називаємо. Селяни, які жили у передмісті, закуповували хліб і згодовували його худобі. Це було значно вигідніше через те, що ціни на м'ясо, навіть державні закупівельні, кожні 5 років зростали. Водночас на зерно була запроваджена стабілізація цін. Чому? Зі зростанням добробуту люди почали більше споживати продуктів м’ясної категорії, ніж зерна.

А ритуальні такі заходи щодо вшанування хліборобів притаманні усім тоталітарним режимам. Селян оголошували «основою держави». Хоча це було своєрідне блюзнірство. У СРСР всі розуміли, що селяни в реальній соціальній стратифікації суспільства не займали того шанобливого положення, яке їм надали на плакатах.

– Парадоксальна ситуація: мало не з кожного репродуктора закликають берегти хліб, а в той же ж час селяни масово годують цим самим «народним багатством» свиней у власних підсобних господарствах.

– Так-так. Якщо ми подивимося на офіційну статистику збільшення врожаїв, то УРСР з 1913 року по 1990-ий лише у 2,5 рази збільшила обсяг виробництва всього зерна. Якщо порівняти навіть з сусідніми Польщею, Угорщиною, то там зростання було до 5 разів. Чим більше розвинута країна, тим більше зросли обсяги збору врожаю зернових. А УРСР програвала.

Тому якщо ми візьмемо радянську офіційну статистику, то, наприклад, кількість імпортованого зерна з 1970 року не публікувалася. Давалася вартість в радянських карбованцях, що унеможливлювало порівняння. І радянська статистика ніколи у післявоєнний період не давала сільськогосподарського балансу по зерну: скільки виробили, скільки експортували, скільки імпортували. Бо всім було зрозуміло, що це відразу показує поразку радянської економічної політики на селі.

– Ви сказали, що в Україні урожайність з 1913-го по 1990-й роки зросла вдвічі. А за останніх 30 років як змінилася врожайність в Україні?

– У 1990 році Україна офіційно зібрала 51 мільйон тонн, у 2019 році – це середній рік за кліматичними умовами – 75,5 мільйонів тонн. Як бачимо, майже вполовину збільшилося виробництво за умов, коли, як нам розповідають, «все пропало», «на селі ніхто не працює». Український експорт у 2019 році становив 20 мільйонів тонн. Принагідно, у 1990 році СРСР закупив закордоном 32 мільйони тонн зерна.

І ми бачимо, що такий великий обсяг експорту зерна з України не позначився ні на вартості хліба в магазинах, ні на якості. І нам не треба, як за часів Хрущова, отримувати довідку від лікаря для того, щоб придбати білий хліб. Тобто українське сільське успішно займаємо свою нішу на важливому світовому ринку торгівлі.

– Власне, після розвалу СРСР і Україна, і Росія, і Казахстан стали великими експортерами збіжжя. А зараз хоч одна з пострадянських республік імпортує хліб чи ні?

– Слід всі пострадянські республіки поділити на дві частини. Є ті, в яких природні умови несприятливі для виробництва зерна. Наприклад, такою країною є Естонія. Не тому, що там погане сільське господарство, а просто природні умови несприятливі для вирощування пшениці. Чи сусідня з нами Білорусь. Вона теж імпортує зерно, переважно з Російської Федерації. Чому? В Російській Федерації зараз головний виробник зернових – це Кубань і Ставропільщина. Фактично, райони колишнього розселення етнічних українців в Росії стали головними виробниками товарного зерна, і зараз Росія є першою у світі за обсягами експорту зерна.

Як бачимо, тільки позбулися радянської колгоспно-радгоспної системи управління і господарювання, так відразу зросла врожайність. Країни пострадянського простору, які мають природні переваги для вирощування зернових, відновили своє положення, що є природним і зрозумілим. Адже кожне зерно можна вирощувати лише в тих умовах, які є природно сприятливі.