Сторінками історії: Як Тульська бригада і Московський дивізіон воювали за УНР

Під час цієї війни, в квітні 1919-го, стався курйозний випадок: ціле з’єднання червоноармійців-росіян перейшло на бік армії УНР. Про цю і про загальний перебіг тодішніх подій розповів дослідник української воєнної історії Михайло Ковальчук, передають Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.

– Ми з вами якось говорили про початок другого українсько-більшовицького конфлікту. А почався він з катастрофи: впродовж січня 1918-го УНР втратила майже все Лівобережжя. Причому більшовицьких військ не було аж так багато. Водночас на північному фронті, який йшов паралельно теперішньому українсько-білоруському кордону, теж більшовики наступали. Але там таких успіхів вони не мали. Як би ви пояснили цілковитий розгром військ УНР на східному фронті і, водночас, відносно міцні українські позиції на північному?

– Насамперед потрібно сказати, що цей північний фронт сьогодні абсолютно забутий. Між іншим, хотів би нагадати: коли періодично відбуваються російські навчання у Білорусі, то ми це розуміємо як загрозу вторгнення з Півночі. Таке вторгнення з Півночі відбулося сто років тому, наприкінці 1918-го на початку 1919 років.

У Німеччині сталася революція, німецькі війська вантажилися у вагони та їхали додому, залишаючи території як України, так і Білорусі. І слідом за ними почала просуватися Червона армія. Щоправда, в червоних було мало військових сил, як на простори Білорусі.

У січні 1919 року до північних кордонів України підступили частини 17-ї радянської дивізії. Вони просувалися вглиб Білорусі й своїм лівим флангом зайняли Гомель, Мозир, підійшли впритул до кордону і почали наступати вглиб України з цього напрямку. Впродовж кількох місяців вони захопили Коростень, Овруч, Сарни, дійшли майже до Рівного. Але сил у них забракло, а українське командування перекинуло війська з резерву і під Коростенем організувало контрнаступ. Водночас, у Білорусі операції проти червоних почали поляки.

Опинившись між двох вогнів, червоне командування вирішило зосередитися на організації відсічі полякам. Але й український фронт не забули – туди з резерву перекинули 8-му радянську стрілецьку дивізію. Те, про що ви згадували на початку, це – практично забута сьогодні перемога українського війська під Мозирем у березні 1919 року, коли з одного боку наступала ця свіжа радянська дивізія у складі двох бригад, а з іншого – були нечисленні і виснажені українські війська. Там був Збаразький загін, який налічував кількасот бійців. Періодично цей загін підсилювали інші підрозділи, які потім перекидали на київський напрямок. Тому що саме в цей час армія УНР здійснювала контрнаступ на Київ – головний пріоритет українського командування.

Отже, звільнивши Коростень, українські війська розгорнули наступ на Мозир, це сучасна Білорусь.

– Що ж такого сталося, що підрозділ червоноармійців-росіян перейшов на бік українців?

– Навіть не підрозділ, а ціле військове з’єднання – бригада у складі двох стрілецьких полків, кавалерійського дивізіону та артилерійських підрозділів. Ця бригада була сформована у Тульській губернії, коли там сталися антикомуністичні повстання, і багато колишніх повстанців потрапили до лав цього з’єднання Червоної армії. А ще там діяла офіцерська антикомуністична підпільна організація. Чимало представників командного складу бригади були членами цієї організації. Тому, коли їх відправили на фронт, багато не треба було, щоби все це спалахнуло. Повстання цієї бригади – це один із найбільших антикомуністичних виступів у Червоній армії під час громадянської війни в Росії.

Цю бригаду кинули на фронт проти українських військ. Червоноармійці, сучасник описує їх як типових росіян-туляків з бородами, які розмовляли тульським діалектом російської мови, битися не дуже хотіли. Бої мали перемінний успіх. Дуже швидко червоноармійці вирішили, що вдосталь навоювалися за радянську владу, а відтак вони розправилися з комісарами, дружно повантажилися у вагони та виїхали у тиловий район, до Гомеля. Там до них приєдналися інші червоноармійці, й усе це перетворилося на антикомуністичний виступ. На кілька днів у Гомелі ліквідували радянську владу.

Ці повсталі туляки заявили, що вони за Всеросійські Установчі збори, проти комуністів, проголосили на території Гомеля «Російську народну республіку», а себе нарекли «Першою армією Російської народної республіки».

– На той час була Українська Народна Республіка, а тут – Російська. Може, на них був якийсь український вплив?

– Вплив був лише той, що українці завдали їм військової поразки, і це стало каталізатором всіх цих процесів. Спочатку повсталі, як свідчать деякі мемуари, не думали переходити на бік українських військ, а мали намір поїхати до рідної Тули й там скинути радянську владу. Але дуже швидко їм стало зрозуміло, що це практично нереально, бо більшовики одразу стягнули каральні загони.

– Тобто, на український бік вони перейшли від безвиході?

– Так, причому у них навіть не було надійного каналу зв’язку з українськими військами. Командир 9-го дієвого корпусу армії УНР генерал Ярошевич згадував: коли почали надходити пропозиції про те, що до нього хочуть перекинутися кілька тисяч росіян, то він спочатку подумав, що це якийсь жарт і навіть серйозно не став розглядати.

– Це був початок квітня. Можливо, він подумав, що це першоквітневий жарт?

– Не виключено, адже це була безпрецедентна подія.

– А як домовилися?

– Здавалося б, логічно спочатку укласти якусь домовленість, а потім цим тулякам організовано перейти на український бік. Але це була не та ситуація, тому що червоні натискали.

З Гомеля наприкінці березня вийшло десь півтори тисячі колишніх червоноармійців, які бажали далі битися проти більшовиків. Їхній кістяк складала тульська бригада. Вони вирушили до Мозиря, який на цей час займали українські війська, над містом майорів синьо-жовтий прапор.

У якийсь момент ці туляки вирішили, що їх оточили. Вони кинули військове майно на залізниці й далі вже похідним порядком рушили до Мозиря. Менш ніж за добу вони дійшли до річки Прип’ять, у ніч на 2 квітня 1919 року на плотах переправились на український берег і почали домовлятися з українською стороною.

Представники українського командування були здивовані. Вже 2 квітня з’явився наказ головного командування армії УНР про те, що сталася така подія: на бік українських військ перейшли кілька тисяч червоноармійців.

– Ви казали про півтори тисячі, а у наказі було кілька тисяч?

– Це свідчення того, наскільки все було несподівано для української сторони. Українське командування не одразу розібралося у чисельності цих повсталих туляків. У рапортах українських воєначальників дуже скачуть цифри щодо кількості людей і зброї. Знадобилося кілька днів, щоб українське командування все порахувало.

Попервах українське командування міркувало над тим, щоб за допомогою цієї «армії» розгорнути наступ на Гомель, а потім замкнути кільце оточення довкола Києва. Та за кілька днів стало зрозуміло, що там не ті сили.

– Яка була реакція з українського боку? І що із цими туляками вирішили далі робити?

– У першу чергу, це викликало піднесення серед українських військ. На початку квітня 1919-го становище на фронті було важким. Наступ українських військ на Київ перебував у критичному стані. Терези військового успіху хилилися то на бік червоних, то на бік українських військ. І тут з'являється ціла бригада, а вони самі себе взагалі називали «армія».

Спочатку їх хотіли розподілити на різних бойових відтинках фронту, направити кудись як військову частину. Та коли командувач Північної групи армії УНР отаман Оскілко і його старшини оглянули туляків, стало зрозуміло, що ті виснажені. І командир цієї бригади, якого туляки самі собі обрали – колишній штабс-капітан Володимир Стрєкопитов – домовився з українською стороною про те, що перш ніж бригада займе місце серед українських військ на фронті, їм дадуть відпочити бодай кілька тижнів.

– А з ким Стрєкопитов домовлявся?

– Цієї угоди в архівах віднайти не вдалося. Очевидно, перша домовленість була з начальником Мозирського бойового відтинку сотником Осипенком, потім – із командиром 9-го корпусу генералом Ярошевичем, можливо, навіть із командуванням армії УНР – з виконувачем обов’язків наказного отамана Андрієм Мельником. Адже 2 квітня 1919 року саме Мельник видав вищезгаданий наказ, де урочисто повідомляв, що на бік українських військ перейшло ціле з'єднання Червоної армії. У цьому ж наказі йшлося про те, що треба обережно поводитися із полоненими, розстрілювати тільки комісарів.

– Були сподівання, що може ще хтось перейти?

– Тоді в донесеннях українського командування виказувалися сподівання, що різні полки Червоної армії підуть слідом. І вже всередині квітня 1919 року на іншій ділянці фронту, в районі Шепетівки, на бік українських військ перейшла інша частина Червоної армії – 14-й Миргородський радянський полк.

– Але Миргород – це Україна.

– Так, цей полк був сформований з українців. Був такий план в українського командування: долучити цей полк до Тульської бригади. Але, оскільки там були росіяни, а тут – українці, то від цього плану відмовилися.

– Як довго ці туляки пробули в лавах армії УНР і як себе проявили?

– Вони побули десь півтора тижня на відпочинку. Їх залишили у такому вигляді, як вони були. Лише перейменували цю бригаду на загін: вона стала офіційно називатися Русько-тульський загін або просто Тульський загін, у складі двох полків.

Цікаво, що кінний дивізіон цієї бригади ще у Червоній армії був сформований в околицях Москви, по суті – з москвичів. В армії УНР цей дивізіон так і називався: Московський кінний дивізіон. Тобто, був такий епізод у нашій історії, коли під жовто-блакитним прапором воював кінний дивізіон, сформований з москвичів.

Після відпочинку бригаду кинули на фронт під Новоградом-Волинським. Забігаючи наперед, скажу, що вони не дуже довго побули в українському війську. Прибувши на фронт, туляки одразу стали заручниками такого сумного явища, як отаманщина – суперечки між воєначальниками. Тоді командувач Північної групи Оскілко не міг домовитися з командиром Січових стрільців Коновальцем: хто буде віддавати накази, чия це бойова ділянка? Коли консенсус було знайдено, почався різнобій серед воєначальників на місці подій: сотник Шелер, не визнавав наказів Оскілка і так далі.

Туляки стали свідками отаманщини і побачили весь її негатив. Вони взяли участь у бойових діях під Новоград-Волинським. Там їм протистояв більшовицький Таращанський полк, сформований з українців. Це певна іронія долі, яка показує, наскільки у тому конфлікті тісно переплелися національні, політичні, соціальні чинники: коли під українським прапором були росіяни-туляки, а проти них, під червоним – Таращанський полк на чолі з командиром із на прізвище Боженко.

– Чим ця барвиста картина для туляків закінчилася?

– Вони встигли повоювати під Новоград-Волинським. Треба сказати, що там перевага чисельна була на боці червоних, тож невдовзі українські війська вимушені були відступити. Це туляків дуже деморалізувало, й українське командування вирішило, що Тульському загону треба знову дати відпочити, або щось із ними робити. Але нічого не встигли зробити.

Це був початок травня 1919 року – був близько польський фронт. Туляки зрозуміли: з одно боку – поляки, з іншого – червоні, й це все стискається, а їм треба якось вибиратися з цієї ситуації. Вони знайшли рішення у тому, що одного дня, коли поляки почали наступ на Волині, Тульська бригада організовано перейшла на бік польських військ. При цьому, одному з українських старшин вони пообіцяли, що ніколи не піднімуть зброї проти України.

Зневірившись, що армія УНР вистоїть у цій боротьбі, туляки разом із командиром перейшли до поляків. Там вони пробули недовго. Вже у липні 1919 року поляки їх перекинули до Прибалтики, де туляки поповнили лави білогвардійської Північно-Західної армії генерала Юденіча, яка наступала на Петроград. Там вони знову воювали з червоними. Наприкінці 1919 року Північно-Західну армію інтернували в Естонії. Але найбільш завзяті ще отримали змогу повоювати у 1920 році в складі Добровольчої народної армії отамана Балаховича, яка діяла на території Білорусі. За іронією долі, дехто з цих туляків повернувся туди, де їхня епопея розпочалася.