Судовий позов: Історик про Стуса і Медведчука

– Віктор Медведчук судиться з вами щодо 9 епізодів у вашій книзі, в яких ви даєте йому негативну оцінку як адвокату поета Василя Стуса. Що не так було з методами його захисту?

Перша адвокатка Стуса Людмила Коритченко була на етапі попереднього слідства, а на етапі суду з’являється другий його адвокат – Віктор Медведчук. Це був не перший вирок, який супроводжував адвокат Медведчук. Перед тим він захищав поета Юрія Литвина, також члена Української Гельсінської групи. Він теж отримав максимальне покарання 10 років ув’язнення плюс 5 заслання. Він теж, як і Стус, залишив негативну оцінку своєму адвокатові. Стус сказав, що другий прокурор мені у цій справі не потрібен, а Литвин сказав, що профанство мого адвоката пов’язане не з його професійною непідготовленістю, а з тими оцінками згори, які він отримав.

Якби зараз Литвин був живий, Медведчук міг би його судити, бо позиція його захисту на сьогоднішньому суді полягає в тому, що такі люди, як Стус, Сверстюк, не мають права говорити про Медведчука, бо вони не були в залі суду і вони не можуть довести надання цих вказівок згори.

Одне з ключових самвидавних джерел – «Хроника текущих событий» – писала про суд над Стусом, а захист починає підважувати «а хто їхній кореспондент?», «як взагалі вони про це дізналися?». Тобто йде спроба деконструкції нашого права говорити про обставини суду не тільки на матеріалах КГБ. В матеріалах «Хроник текущих событий» і в самій справі № 5 ми бачимо, що позиція Медведчука була пасивною. Я припускаю, що він був готовий від початку погодитись з будь-яким вироком своєму клієнтові. Більше того, коли справа була закінчена і в адвоката була можливість заявити, що мій клієнт невинуватий, в чому і полягає функція захисту, він говорить що «кваліфікація дій мого клієнта є вірною». Тобто він по суті підписується під тим звинуваченням, яке накопичило слідство, прокуратура, і, зрештою, КГБ.

Я не є адвокатом, не є юристом, і не наполягаю на тому, що моя оцінка є юридично досконалою. Моя стаття – не юридичний документ. І коли пишу про «злочин перед поетом», я не кажу про юридичну категорію. Навіть якби цей злочин був, він давно неактуальний через термін давності. Йдеться про моральний злочин перед поетом. Медведчуку взагалі будь-які критичні оцінки не потрібні, не подобаються і відповідно ці 9 пунктів, які висмоктані з пальця і є предметом розгляду в суді.

– Медведчуку під час процесу над Стусом було 26 років. Ви не пояснювали для себе, які в нього могли бути мотиви? Припустимо, його батько співпрацював з німецькою адміністрацією під час Другої світової війни і це могло створювати йому проблеми в СРСР. Можливо в такий спосіб він хотів врятуватися від переслідування сам?

– Це можна припустити. Але, схоже, ситуація ще простіша, ніж ми думаємо. Діти репресованих були упослідженими в СРСР. Щоб отримати кар’єру чи право навчатись на такому факультеті, як юридичний (Медведчук навчався на юридичному факультеті КНУ – ред.), – це безпрецедентна історія. Ми знаємо історії сотні політв’язнів. Ми знаємо дітей Сверстюка, Литвина, Алли Горської, Гориня, Калинців, Чорновола тощо, і ніхто з них не вчився на юридичному факультеті. Ніхто, окрім Віктора – сина політрепресованого Володимира Несторовича Медведчука. Відповідно, вступ на юрфак для людини, у якого батько – «злочинець» і «зрадник батьківщини», не реабілітований на той момент, – це безпрецедентна історія в будь-якому разі, незалежно від того, ким Віктор Медведчук став далі.

Але ми знаємо, що Медведчук, будучи ще абітурієнтом, намагався вступити в школу міліції. Це теж цікавий момент, що син репресованого хоче стати міліціонером, тобто частиною системи, яка засудила його батька. Вже під час навчання на юрфаці Медведчук стає комсомольським активістом і вступає до оперзагону – добровільних помічників міліції, в рамках якого бере участь у наведенні порядку на вулицях Києва. Але водночас він потрапляє в халепу: з колегою б’є людину, вона потрапляє в лікарню, порушується кримінальна справа, і Медведчук разом з товаришем опиняється в слідчому ізоляторі. За всіма тодішніми правилами студент, тим більше майбутній юрист, який опиняється в СІЗО з такими звинуваченнями, виключається з університету. Медведчук теж був виключений з університету, але тут включаються в силу якісь дивні сили – справа Медведчука закривається, а він поновлюється в університеті. Хоча мав би піти до війська, а потім поновитись хіба на вечірньому чи заочному. Чомусь система заплющила очі на кримінальну історію з побиттям. Оцінити це як сприяння з боку адміністрації вишу, МВС чи КДБ – це питання для іншого типу дослідження.

Ще один важливий момент: Медведчук отримав те, що неформально називається допуск до дисидентських справ. Раніше була така думка, що існує документ, в якому КДБ або якась інша його структура дає дозвіл на те, що цей адвокат може захищати «політичного». Разом з іншими дослідниками ми такого документу не знайшли, можливо, його й не існувало. Але деякі дисиденти казали, що після того, як адвокати надто ретельно брались за захист клієнтів, вони далі не допускались до захисту інших ворогів радянської системи.

Тобто ця сфера була фактично під контролем КДБ, навіть якщо сьогодні ми не бачимо якихось папірців про це. Процес де-факто був закритий, без преси і закордонних дипломатів, все одно адвокат – та людина, яка мусила (це його призначення!) – співпрацювати з підсудним та його родиною. Але Медведчуку це було не потрібно. Медведчук не працював на свого клієнта, він знав, коли починається процес, але родина Стуса про це не знала. І дружина Валентина дізналась про суд випадково – від свідка в цій справі Михайлини Коцюбинської. Тому я і пишу, що він не був належним захисником Василя Стуса.

– Чи правильно я розумію з ваших слів, що захищати людей в тоталітарній радянській системі, зокрема дисидентів, було просто неможливо?

– Якщо говорити про результат захисту, то погляньте: членів Української Гельсінської групи було 41, 39 із них було засуджено. Всіх, кого було засуджено по другому терміну, отримали 10+5 років, тобто максимальне покарання. У них були різні адвокати. Були ті, про кого дисиденти казали, що це порядна людина і були «медведчуки», принаймні у 2 із цих 39 справ. Людські якості, або навіть професіоналізм адвоката, великої ролі не грали. Зрештою, я йому не закидаю, що він не «врятував Стуса», це було неможливо. Бо рішення посадити Стуса приймалося на найвищому рівні. Є документи ЦК КПСС, там немає прізвища Стус, але там є прізвища Руденка, Лук’яненка, Бердника, Мешко. Тобто людей, які були членами УГГ. Фактично доля цієї «маленької щопти», словами поета, вирішувалася навіть не в Києві, а в Москві, в брежнєвському політбюро. Тому будь-який адвокат мав можливість в рамках радянських процесуальних норм бути захисником клієнта «без надії сподіваючись».

Деякі адвокати відбували номер, деякі, такі як Медведчук, заявили, що кваліфікація дій є вірною, але були й люди, які заявляли, що «ви неправильно розслідували», або «ви не врахували такі аргументи». Зрештою їхнім клієнтам це не допомогло, тому ми можемо сказати, що від адвоката реально мало або майже нічого не залежало, залежало бути людиною. І якщо Медведчук ні першому, ні другому клієнту (а зрештою в нього було ще двоє дисидентів після Стуса) не здався людиною авторитетною і надійною, і ми маємо ситуацію 4 кримінальних справ, клієнти в яких залишились негативної думки про адвоката Медведчука.

Втім, є інші приклади – Сергій Мартиш, який захищав Василя Овсієнка, або Людмила Коритченко, захисниця Юрія Бадзя. Їхні клієнти, попри те, що отримали вироки, залишили про своїх адвокатів прекрасні спогади. Більше того, можна знайти книжки про таких адвокатів, як Соф’я Калістратова, Діна Камінська, Неллі Німірінська, які гідно захищали дисидентів і в Москві, і в Україні.

– В СРСР адвокатів призначала лише держава?

– Ні, було два варіанти. Іноді призначала держава, як було зі Стусом і Медведчуком, а іноді брали родичі.

– Медведчук міг відмовитися захищати Стуса?

– Медведчук є процесуально незалежною від системи людиною. Формально. Він міг зустрітися з клієнтом, почути, що той йому не довіряє і хоче сам себе захищати, або просить міжнародного адвоката чи правозахисні організації. Це було незаконно, бо ніякий міжнародний адвокат, ніякий PEN-центр не могли захищати Стуса, але коли адвокат чує «я вам не довіряю», його захищати Стуса ніхто змусити не міг. Зрештою, поет не довіряв будь-якому адвокату. Він сказав родині, що відмовляється від захисника, навіть в той момент, коли його арештовували. Це був складний випадок, але Медведчук міг сказати «я поговорив, він відмовляється», написати заяву, і тоді б держава знайшла не Медведчука.

– Яка ймовірність, що книгу заборонять?

– Я не можу ніяк це передбачити. Є 9 позовних вимог, є суд, у якого залишилося одне засідання. Відповідно на цьому засіданні суддя вислухає додаткові аргументи тощо. Потім вона має оголосити рішення або іти його писати, я тут не знаю, якою буде позиція судді. Але знати ми про це не можемо, за відчуттями 50/50. Може бути таке, що суддя відмовить в частині позовних вимог, наприклад 6 зняти, а 3 залишити. Але що це означає? Адже позовна вимога – заборонити розповсюдження книги в будь-який спосіб на будь-якій території.

– Книга вже є в деяких західних країнах, оскільки ви їздили туди з презентаціями. Законодавство України не розповсюджується на інші країни. Але Медведчук вимагає заборони книги на будь-якій території. Це взагалі можливо?

– З юридичної точки зору – це абсурд. Що значить «будь-яка територія»? А територія Польщі, Франції, Канади – це будь-яка територія чи не будь-яка? Чому ми маємо здогадуватися? Є норми з права, які діють на цій конкретній території. Відповідно, якщо заборона йде про заборону книжки в Україні – це теж обурливо, і ми з цим не погоджуємося на рівні позовної заяви. Якраз мої адвокати, адвокати видавництва і друкарні, працюють, щоб цього не допустити. Але якщо йдеться про інші території, то якби не коронавірус, то презентації мали б бути в Естонії, Польщі, Фінляндії, Франції і ще багатьох державах Європи. Були, і сподіваюсь, ще будуть презентації в США і Канаді. Тому я чекаю на рішення суду, яке відповідатиме праву і логіці процесу, бо право на критичне осмислення дії якоїсь людини, зокрема самого Медведчука, – це абсолютно природньо для цивілізованого суспільства.

Те, що я критично до нього ставлюся і його це обурює – це не заборонено. Є рішення ЄСПЛ, коли негативне ставлення не є причиною для винесення рішення на користь того, кого начебто назвали поганим словом. Коли я називаю Медведчука шісткою комуністичної системи, а адвокат каже, що він не був членом комуністичної партії, то я говорю про зелене, а він – про квадратне. Щоб бути шісткою комуністичної системи, не обов’язково бути членом КПСС. Шістка означає, що ти виконуєш призначену тобі роль. Андропов і Щербицький, наприклад, шістками системи не були, бо вони були керівниками цієї системи, «тузами», грубо кажучи, а іншим була надана певна роль – свідкам, адвокатам, суддям. Тому не можна сказати, що такий-то суддя кращий чи гірший за іншого, – ні, вони всі відбували номер, фабула якого була написаний в Політбюро ЦК КПСС.

– Якщо вимога заборонити книгу на будь-якій території, на вашу думку, абсурдна, чого Медведчук тоді хоче досягти цим судовим процесом?

– Медведчук не вперше судиться із пресою, людьми, які поширюють відомості, які йому неприємні. Думаю, що це спроба закривати рота всім, хто проти нього виступає. В нього великі політичні амбіції, він такий «переможець», як йому здається. Кум самого Путіна. Хоча насправді він є політичним невдахою. Все, що можна програти в своєму політичному минулому, він програв. Він колись захищав Кучму, який зрештою ледь з імпічментом не злетів від справи Гонгадзе.

У книзі я запитую: «Може, він боявся КГБ?» Адвокат Медведчука каже, що це запитання ображає його клієнта, що Медведчук насправді не боявся КГБ. Ну хай довідку принесе з КГБ, що він його не боявся. Йому хочеться бути крутим, а у справі Стуса він – маленька і нікчемна фігура. У цьому і є суть історії. Якби він був таким адвокатом, як Соф’я Калістратова, про яку написали товсті книжки, то це була б інша історія. А в нашому випадку всі клієнти Медведчука кажуть, що він нікчемна фігура. І я, власне, лише повторюю за Стусом, Литвином, Кунцевичем, що він був нікчемною фігурою. Тому образа його зрозуміла, але, на мій погляд, в умовах демократичної країни це не може бути предметом судового розгляду.

– Чи спілкувалися ви з ним напряму коли-небудь?

– Я його бачив, але ніколи не спілкувався. Журналісти не один раз зверталися до нього з проханням прокоментувати справу Стуса, його помічники завжди відмовляли і казали, що йому це нецікаво. Та й він це восени сказав на телекамери. Тобто спроби до нього достукатися до певного моменту були, але бігати за ним теж ніхто не має. Тому критичних «компліментів» Медведчукові в контексті справи Стуса, м’яко кажучи, не бракує. Він мав 30 років, щоб написати свою версію подій. Йому це «не цікаво». Це цинізм. Бо Стус – це за визначенням – цікаво.

– Ви кажете, що він такий собі політичний невдаха і що в нього більше поразок ніж перемог. Але Медведчук має звання заслуженого юриста незалежної України, а його партія за останніми опитуваннями займає 2-ге місце за популярністю. Як ви для себе це пояснюєте?

– В Україні почесні звання мають десятки тисяч негідників у різних сферах: в журналістиці, політиці, аграрному секторі… Є Герої України, які купили собі нагороди. Я от заслужений журналіст, але я нікому цього не кажу, бо тут немає чим пишатись. Є достойні журналісти «заслужені», є дуже достойні – «незаслужені». Є хороші юристи «заслужені», є погані – «заслужені». Це нічого не означає, хоча для певного роду людей це важливо.

Щодо його політичної перспективи, то сьогодні в Україні існує певна кількість громадян, які, попри наявність українського паспорта, живуть в радянській або російській парадигмі. Їхні політичні інтереси завжди хтось представляє... Тому у мене претензії більше до громадян, а не до Медведчука. Якби не було б таких виборців, не було б і феномену Медведчука.