Громадський активіст
БЛОГИ
Лікарі та медсестри по 4-6, а іноді й більше годин працюють у так званих «червоних зонах» у захисних костюмах. У них важко дихати, потом просякнутий одяг, окулярами стікає конденсат. Улітку в такому захисті медики подекуди зомлівають, вони змушені носити підгузки та бути психологами для кожного пацієнта. Своїм досвідом та емоціями під час епідемії COVID-19 діляться лікарка, медсестри та санітарка, передають Патріоти України з посиланням на Громадське.
«Коли у пацієнта хвороба закінчилася летально — відчуваєш спустошення, але сили справлятися з цим знаходиш у сім'ї»
Ольга Харченко, 42 роки, завідувачка відділенням №2 у Харківській обласній інфекційній лікарні. Працює лікаркою з 2005 року. До цього довгий час працювала медсестрою.
Зараз до нас потрапляє від 20 до 50 людей на добу, але це хворі, у яких ще не підтвердили COVID-19. У 20 з них вірус підтверджують, і ми залишаємо їх на лікування.
Намагаємося розподіляти людей так, щоб місць вистачало. У нас ще є диспансер радіаційного захисту (Харківський обласний диспансер радіаційного захисту, який потрапив до переліку опорних лікарень ще в березні), він нам допомагає розвантажити лікарню. Туди переводимо пацієнтів, що вже стабілізувалися.
Персоналу наразі вистачає, більшість — жінки. У травні-червні близько 70% медперсоналу захворіло у різних формах, цього варто було очікувати. Зараз таких випадків майже немає, напевно, у нас вже сформувався «імунний прошарок».
Якщо порівнювати з минулими місяцями, то тепер до нас звертаються набагато більше пацієнтів, і хворіють вони значно важче, ніж ті, що були на початку. Зараз у нас із 240 людей понад 100 — у важкому стані, вони отримують дотації кисню.
Епідемія до нас нарешті дійшла, тоді були лише перші ластівки, а зараз вона в розпалі. Багато залежить від сімейних лікарів, чи контролюють вони динаміку процесу. Працювати і психологічно, і фізично важко. Ти постійно в костюмі, а влітку понад десять хвилин у ньому вже викликає запаморочення та відчуття втоми. Обхід займає ще більше часу, ніж це було раніше, а ці пацієнти потребують постійного нагляду, щоб вчасно зреагувати на всі погіршення.
Стан у хворих з COVID-19 дуже швидко змінюється в негативний бік. Крім цього, ще багато документації, яку ми маємо заповнювати, тому вкластися в робочий час вкрай важко, ми працюємо понад 12 годин щодня. Графік ненормований, але ми робимо свою роботу, бо хочемо, щоб люди одужували і виживали, це головне.
Зарплата близько 5 тисяч, якщо не рахувати доплати у 300% (з березня всі медпрацівники, які лікують пацієнтів з коронавірусом, мають отримувати 300% доплати до зарплати). Але ми працюємо не по 5-6 годин, як це прописано, а по 12-18. Піти раніше я не можу собі дозволити, тому що у відділенні може що завгодно статися. Свої родини ми майже не бачимо.
У «червоній зоні» в костюмах ми перебуваємо щонайменше шість годин. Коли прибувають нові пацієнти, ти маєш їх оглянути, знову переодягаєшся та йдеш у «червону зону».
Психологічно важко. Ти лікуєш людину, вкладаєш усі знання, але не завжди лікування завершується позитивно. Коли хвороба закінчилася летально, відчуваєш спустошення.
Сили справлятися з цим знаходжу в сім'ї, яка підтримує, завдяки любові та підтримці близьких і усмішкам пацієнтів, які виписуються. У нас був пацієнт, на щастя, він зараз виписується, у нього швидко погіршився стан, ми перевели його в реанімацію. 20 днів він був на ШВЛ (апарат Штучної вентиляції легень), дякувати богу, він вижив. Потім у нього покращився стан, його перевели назад до нас у відділення, він нам вже як рідний.
Мої рідні не намагалися відмовити мене ходити на роботу, знали, що це безнадійно. І діти, і чоловік розуміють. Я приходжу додому пізно, а стіл вже накритий. У мене троє дітей, вони готують мамі їсти, підтримують лад удома, прибирають. Чекають мене з роботи і міцно обіймають.
Дуже хочеться, щоб ця праця цінувалася. Наше керівництво нас розуміє, бо воно поруч із нами. Хочеться, щоб вище керівництво теж із розумінням до нас ставилося. І люди, які ходять у громадських місцях без маски, також повірили в те, що коронавірус існує.
«По 6-10 годин у “червоній зоні”, тож працюємо в памперсах»
Олена Барановська, 44 роки, медсестра інфекційного відділення в Подільській міській лікарні. Працює медсестрою з 2000 року.
Наше інфекційне відділення було закріплене за такими пацієнтами одразу. Тоді в моїй родині почали говорити про моє звільнення — чоловік наполягав. Але я сама обрала таку професію, ніхто не знав, що нам доведеться зіштовхнутися з такою хворобою. Я сказала, що не можу зараз піти, тож залишилася працювати далі.
Спершу ми були розгублені, не знали, що це все аж так серйозно. До нас виїхала бригада з Одеси, вони нам дуже допомогли, зокрема відкрити додаткове відділення. Було дуже важко, бо люди до нас потрапляли у важкому стані, і навіть середня важкість хвороби була непростою.
У нас був 80-річний пацієнт, ми разом із ним плакали і раділи, що він вийшов із цього стану. В червні було затишшя, у нас було десь до 20 людей у відділені, всі стабільні.
Зараз пішла друга хвиля, дуже багато пацієнтів. Наразі (станом на 5 серпня) у відділенні перебуває 28 людей віком десь від 45 років. Медсестер у нас 8, їх вистачає, санітарок також. У нас лише жіночий колектив, чоловіків медбратів немає.
Зарплата у нас мінімальна — 4.200 і до них додаються ще 300%. Працюємо зараз одну добу і три дні потім вдома. Це наше бажання, щоб більше часу проводити з сім'єю і відпочивати.
Перебування в «червоній зоні» залежить від кількості важких хворих, тому що у нас можуть бути пацієнти, яким тричі на день необхідно ставити крапельницю. Буває, по 6-10 годин проводимо там, через що працюємо в памперсах. За можливості ми змінюємо одна одну. Тому після робочих змін мрію просто прийти до родини, сходити в душ та виспатися.
Найважче в роботі — це морально підтримати пацієнтів, тому що ти заходиш і бачиш, як вони очима благають про допомогу. Тут треба бути не лише професійною медсестрою, а й психологом, вміти підтримати, заспокоїти людину. Вони просять про допомогу, ти намагаєшся це зробити, але не завжди виходить, на жаль, летальні випадки є.
Люди розслабилися, вони не розуміють, із чим ми зіштовхнулися. Я б хотіла, щоб хоча б хтось із тих, хто каже, що коронавірус — це міф, прийшов до нас в лікарню і подивився, які є пацієнти, як важко вони хворіють. Я хочу, щоб люди розуміли, що це не вигадки, вірус реальний. Я хочу, щоб вони носили маски, хоча б у громадських місцях, у транспорті.
«Влітку дуже важко бути в цих захисних костюмах, доходить до втрати свідомості»
Катерина Гнєздицька, 27 років, медсестра інфекційного відділення комунального некомерційного підприємства Рубіжанської центральної міської лікарні. Медсестрою працює 7 років.
Наша лікарня почала приймати хворих, тільки-но почалася епідемія. Але завідувачка готувала нас ще до того, як вірус прийшов в Україну. Вона проводила лекції, ми ходили на практичні заняття.
Думки про звільнення, звісно, були, був страх через невідомість, невивчену інфекцію, родичі переживали, що я працюю в такому місці. Щоразу, коли я йшла на зміну, вони непокоїлися. Тоді ще ніхто не знав про ці 300% [доплати], ми ходили за мінімальну зарплату. Але я заспокоювала своїх рідних, говорила, що обрала таку професію, і якщо всі опустять руки, хто тоді лікуватиме людей?
У нас не вистачає медсестер та лікарів. Маємо лише одну лікарку і 4 медсестри. Влітку до нас прийшли працювати троє студентів медичного університету, двоє з них хлопці. Мінімальна зарплата — 4.200, з них ще десь гривень 600 податку вираховується і додаються 300%.
Я працюю на півтори ставки, тому мій графік — 24 години на роботі і два вихідні. У «червоній зоні» намагаємося мінятися кожні 4 години, але залежить від ситуації, хворі можуть надходити протягом всього дня. Є ранкові і вечірні процедури: перевірка кисню в крові, вимірювання температури, аналізи.
Літом дуже важко у цих захисних костюмах, у ньому дихати й в холодну пору не просто, а влітку взагалі зомліваємо. З палат ми виходимо мокрі, наш робочий одяг під захисним костюмом можна викручувати. Із захисних окулярів стікає потік води, практично нічого не видно, і при цьому ти маєш допомагати пацієнтам.
Хворі довго перебувають у стаціонарі, тому що вірус не залишає швидко організм. У них опускаються руки, вони засмучуються від того, що довго не бачать рідних, дітей. Я дуже переживала за молоду дівчину, вона у нас була 39 днів, а у неї вдома дворічна донька. Вони спілкувалися телефоном, вона дуже сумувала за нею і чекала на одужання. Щоразу, коли ми приходили брати мазки, вона з надією чекала результату. Доводилося опановувати себе, щоб не розплакатися, кажучи, що результат, на жаль, позитивний.
«Я боялася принести цей вірус додому»
Олена Крикунова, 58 років, санітарка інфекційного відділення комунального некомерційного підприємства Рубіжанської центральної міської лікарні. Працює санітаркою 16 років. Має двох дорослих синів.
У мене не виникало думок залишити роботу, але було страшно. Я боялася принести вірус додому. Спершу була проблема з костюмами, але я розуміла, що треба допомагати хворим та відділенню. Зараз уже звикла до цього, ми знаємо, що за чим треба робити. Зараз все є для роботи. Йдеш у палату і знаєш, що одягнути, робота налагодилася. У кожній палаті стоїть свій окремий інвентар для прибирання.
Загалом у нас у відділені 9 санітарок, а от медсестер не вистачає, їх лише 4. Графік — 24 години на роботі, а потім 3-4 дні вихідні. У «червоній зоні» ми можемо перебувати 2-3 години, на зміні дві санітарки, тому намагаємося мінятися. Приміщення, де перебуває хворий, ми прибираємо кожні 2 години. Можемо ще допомагати медсестрі, наприклад, піти забрати аналізи. За цей місяць я отримала 7,5 тис. — це зарплата плюс 300%.
Важко працювати в костюмах через спеку. Якщо хочеш у туалет, то треба зняти костюм, скласти в пакет для сміття, який дезінфікується, винести на спалювання. Коли це все зробиш — лише тоді одягаєш робочу форму і йдеш у туалет.
Діти переживають, телефонують постійно, у мене два дорослих сини, запитують, як справи у нас у відділенні. Вони читають соцмережі, стежать за ситуацією, доводиться їх заспокоювати. Я намагаюся сильно не афішувати, що відбувається в нас, кажу, що все добре. Сусіди мої також багато запитують — непокояться, бо знають, з ким я працюю. Я їм говорю: «Не переживайте, я не принесу нічого у під'їзд, тому що ми повністю дезінфікуємо себе».
14 вересня за новим церковним календарем (27 вересня за старим) - Воздвиження Хреста Господнього, нагадують Патріоти України. Свято пов'язане з ім'ям рівноапостольної Олени, матір'ю імператора Костянтина, яка, згідно з церковним переказом, відшукала Хр...
Різдво Пресвятої Богородиці віруючі за новим стилем відзначають 8 вересня. І цей день вважається дуже сильним енергетично, а молитви мають особливу потужність. За однією з традицій жінки, у яких немає дітей, накривають святковий стіл і запрошують бідни...
