"Великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України": 25 листопада - 181 рік від дня народження Івана Нечуя-Левицького

"Іван Нечуй-Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України", – так написав Іван Франко, про видатного українського письменника, який увійшов в літературу, як автор неповторних та оригінальних перлин словесності, а ще відверто засуджував зросійщення України, передають Патріоти України з посиланням на Український інтерес.

“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Бурлачка”, “Причепа”, “Хмари”, “Над Чорним морем”, “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський” – це тільки невеличка частина спадщини, що лишив по собі літератор. Та на цьому здобутки письменника не закінчилися, Нечуй-Левицький – один із перекладачів Біблії українською мовою (спільно з Кулішем і Пулюєм).

Іван Семенович Левицький (справжнє ім’я письменника) народився 25 листопада 1838 року на Черкащині. Його батько, сільський священник, був людиною передових поглядів, мав величезну бібліотеку, власним коштом звів сільську школу. Саме тут його син навчився основам письма та складання слів. Змалечку хлопця цікавила історія України, а набирався цих знань із батькової книгозбірні.

У 7 років Івана відправили здобувати освіту до Богуславського монастиря, де він опанував латину, грецьку та церковнослов’янську мови. Знання давалися легко, і в 14-річному віці вступив до Київської духовної семінарії, де й провчився майже шість років. У цей період юнака захоплювали твори Тараса Шевченка, Миколи Гоголя та Олександра Пушкіна, а ще читав европейських письменників і філософів. Водночас сам вивчав французьку й німецьку.

По закінченню академії отримав звання магістра, але від церковної кар’єри відмовився. Натомість пішов вчителювати до Полтавської семінарії, де читав історію, географію та літературу.

Окрім педагогіки Іван починає пробувати свої сили в письменстві. У 1860-му написав комедію і повість “Жизнь пропив, долю проспав” та ”Наймит Яріш Джеря”. Трохи згодом з-під пера вийшли “Дві московки” та Панас Круть”. У львівському часописі “Правда” опублікували його статтю “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”.

Після Полтавської семінарії Левицький викладав у жіночих гімназіях Каліша та Седлеця в Королівстві Польському. Та після Січневого повстання 1863-го (друге польське повстання проти Російської імперії за відновлення Речі Посполитої, яке охопило також Волинь і Правобережжя, де було багато польського населення й закінчилося поразкою) розгорнулася тотальна русифікація. Іван, як викладач російської мови, проти своєї волі, став русифікатором того краю. Болісно переживаючи це, просився до іншого місця роботи, спочатку отримував відмови, та зрештою, виїхав до Кишинева.

У чоловічій Кишинівській гімназії продовжив свою педагогічну діяльність. Водночас створив гурток небайдужих педагогів, які збиралися таємно для обговорення назрілих проблем національного і соціального життя прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Саме у Кишиневі Левицький став активно популяризувати українську літературу, за що потрапив на олівець жандармерії.

У 1874-му народилися роман “Хмари”, драми “Маруся Богуславка” та “На Кожум’яках”. За чотири роки з’явилися неперевершені твори “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Бурлачка” тощо.

“<…> се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства”, – так охарактеризував Іван Франко “Кайдашеву сім’ю”.

Провівши понад 10 років у Кишиневі, Левицький повернувся до України, і перебрався до Києва, де присвятив себе літературі. Тут він створив низку оповідань, повістей, нарисів тощо.

Але тоді твори українською мовою не надто цінувалися й заробітки на цій ниві були незначними. Тому до кінця життя письменник прожив у злиднях, в малесенькій квартирі. Єдине що міг дозволити собі Левицький – поїздку до родичів у село чи Білу Церкву, і то лише раз на рік, влітку. Та це не завадило Іванові творити свої шедеври.

Іван Семенович адаптував українською чверть Біблії (перший повний переклад Біблії українською мовою здійснив Пантелеймон Куліш. Свою працю він розпочав у 1860 роках, а 1869-му до нього приєднався Іван Пулюй. Але загадкова листопадова пожежа 1885-го в Ганниній Пустині стала трагічною сторінкою в історії української Біблії, під час пожежі згорів рукопис перекладу Старого Заповіту. Перекладачам знову довелося працювати над перекладом від самого початку. Завершив переклад уже після смерті Куліша Пулюй разом із Нечуєм-Левицьким), але видання й продаж українського варіанту Святої книги був заборонений в Російській імперії. Тому вперше її надрукували у Відні 1903 року.

Нечуй-Левицький пережив більшовицьку вакханалію лютого 1918-го в Києві, став свідком повернення Української Центральної Ради та вступу німецьких військ, які прийшли в Україну на її запрошення. 30 березня 1918 Мала Рада Української Центральної Ради ухвалила законопроєкт про призначення довічної пенсії Нечую-Левицькому (йшлося про 200 карбованців щомісяця). Але виплатити її не встигли, бо вже 2 квітня о 10-й годині ранку він помер у Дегтярівському шпиталі для одиноких людей. Похований на Байковому кладовищі.

“Придивляйтесь до народного життя, помічайте типи селян, розпитуйте про всілякі сільські історії, і таким сама повість наскочить на вас, а чого не вистачить, то покличте на допомогу силу творчості, бо саме життя рідко коли дає цілу повість. Треба життя пропустити через свою душу”, – так писав Нечуй-Левицький.