Відповідь проросійському брехунцю, або Як АТОвець започаткував власний бізнес (фото, відео)

Коротко, з чого почалося: на 5 каналі вийшло інтерв'ю, в якому я емоційно і відверто описав своє ставлення до боксерів Василя Ломаченка та Олександра Усика, до нешанованого мною пана Портнова – соратника "легітимного", президента-втікача Януковича.

Після цього Шарій записав блог щодо мене та моєї піцерії й виклав у фейсбуці маніпулятивний допис. Мовляв, не може простий хлопець з Троєщини, який воював і не мав до війни бізнесу, раптом, ні з того ні з сього, відкрити заклад і почати їздити на іномарці.

Далі моя розповідь не для Шарія, і навіть не для двох мільйонів його підписників (хоча якщо комусь із них цікаво почути, як є насправді, то very welcome). А для всіх тих, хто теж думає так, як Шарій, що за таких умов неможливо відкрити власну справу, я скажу – можливо. І розкажу як.

Отже, у 2015 році, повернувшись з війни, я не сів на диван, а одразу почав думати: чим я ще можу допомогти своїй країні, як можу бути корисним? Я мав нестримне бажання щось робити і все.

Саме в цей час мені зателефонував Георгій Турчак з 95 бригади, який мав схожі принципи та бажання, і запропонував створити Спілку ветеранів, щоб допомагати нашим побратимам, які повертатимуться з війни.

Він десантник, я піхота, ми одразу не сподобалися один одному, але при цьому кожен день їздили по різних інстанціях, шукаючи можливості для тих, хто буде повертатися з фронту. Нам дуже хотілося полегшити для хлопців і дівчат шлях отримання певних пільг, психологічних консультацій та розширених можливостей у працевлаштуванні.

Бо ми розуміли: повернувшись до цивільного життя, ветеран чи ветеранка мусять заробляти гроші, адже зарплати в АТО на той момент, скажімо так, були невисокими. Наприклад, мені як кулеметнику платили 4800 гривень і це із бойовими.

Саме під час роботи у напрямку взаємодії із центром зайнятості я дізнався, що є ціла державна програма з підприємництва, яка дає можливості для отримання знання щодо створення бізнес-плану. А саме: 4-тижневе навчання, та ще й певний стартовий капітал до 30 тисяч гривень.

Мене це дуже зацікавило, адже я давно думав про те, щоб відкрити власну піцерію, із можливістю навчати ветеранів цій крутій справі. Адже на війну я пішов саме з кухні, де готував піцу. Так-так, я відкрив піцерію не тому, що люблю добре поїсти, а тому що вмію і люблю готувати піцу.

Так от, я вирішив спробувати скористатися цією можливістю. Скажу одразу – було дуже і дуже нелегко. Мені довелося близько двох тижнів збирати необхідні документи і тільки після цього я зміг розпочати навчання.

Власне, після нього та після захисту бізнес-плану почалося найцікавіше – пошуки грошей на проєкт. На той момент моя дружина, яка допомагала мені вираховувати податки, була на 7-му місяці вагітності, і грошей не те, що на піцерію – на памперси не було.

Весь мій капітал складав 50 доларів, які були заначкою, та ще 100 доларів, які мені вислав Андрій Галицький – це громадянин США, з яким я познайомився в фейсбуці.

Зі своїм бізнес-планом я оббивав усі пороги, мучив знайомих і незнайомих людей. Загальна кількість тих, до кого я звернувся по гроші, я спеціально порахував, – складає 23 людини. З яких 22 мені відмовили. Наді мною сміялися, мене не сприймали серйозно, деякі відкрито казали, що це - абсурдна ідея, що проєкт не має майбутнього.

Але мене нічого вже не могло зупинити, адже той досвід, який я отримав на війні, допоміг мені зрозуміти одну дуже просту штуку: якщо я здамся, легше не стане. А ще нестримне бажання щось робити і незбагненна впевненість, що все вийде – ось з таким багажем я вступив у боротьбу за свою справу.

Тож майже через два місяці біганини і відмов, я таки знайшов 23 людину, яка на той момент мала збитковий японський ресторанчик у підземному переході на Бесарабці, що у центрі Києва.

Хто був у тій моїй першій піцерії, пам'ятає той треш, а інакше не назвеш, у якому ми відкривалися. Але мені було байдуже – це був початок моєї власної справи, і я радів цьому як хлопчисько.

Відкрилися ми наприкінці 2015 року, в акурат під Новий рік. Інвестор вклав 4500 доларів власних коштів та своє кафе, а я узяв на себе все інше – розробку меню, створення концепції, приготування страв, адміністративну роботу.

Словом, у той момент я і мій напарник, теж ветеран, робили все. І я, як щасливий власник бізнесу, ночував на роботі, вчився дуже швидко готувати, розпоряджатися грошима, набирати людей, навчати людей і, при всьому цьому, заробляти. Скажу чесно, то був тотальний треш, але цей досвід є для мене безцінним.

В такому форматі ми пропрацювали аж дев’ять місяців, після чого мій інвестор сказав, що продає кафе, адже місце стало відомим. А я, у свою чергу, відповів, що працювати з ним більше не хочу і ми розійшлися.

Він отримав всі 100% грошей за продаж свого закладу, мій борг і ще зверху. Я ж за весь цей період заробив аж 3500 доларів, але найголовніше було інше. Це досвід і, звичайно, команда. З якою я, фактично, залишився на вулиці із мізерною сумою, але тоді я чітко усвідомлював – ми починаємо спочатку.

Знову почалися забіги на довгі дистанції. Два місяці я та мій помічник бігали зимовим Києвом і шукали нам нове приміщення, паралельно я позичав гроші в усіх, в кого міг.

Хтось давав мені 200 доларів, хтось – 500, дехто – 1000, а деякі знайомі підприємці, вже розуміючи, що в мене за проєкт, давали під відсотки по 200 і 300 тисяч гривень.

Таким чином я назбирав майже півтора мільйона, знайшов дуже круте, але повністю занедбане приміщення, зробив там ремонт, і ми відкрили свої двері для гостей у січні 2017 року.

Одразу після цього я взяв перший кредит на те, щоб привести до ладу прекрасний задній дворик, який останні сім років був просто звалищем. Потім ще три кредити на те, щоб відремонтувати другу частину приміщення і відкрити там ресторан. І на сьогодні ми маємо піцерію, бар та затишний задній дворик, якому можуть позаздрити дуже круті ресторани.

А в цілому моя піцерія, відкрита у підземці, на сьогодні перетворилася на невеличку, але потужну франшизу, до якої входять 11 кав'ярень "Ветерано Кава", 9 піцерій "Ветерано Піца", охоронна компанія "Ветерано Гард", кондитерська "Ветерано Брауні" та сімейне кафе "Ветерано Поінт". Загальна кількість ветеранів, залучених в усіх проєктах, близько, а загалом співробітників – понад 200 людей.

Довго викладав вам тут свою історію, але все це для того, щоб донести одну, але надзвичайно важливу думку. Що звичайний тип з Троєщини зміг все це зробити і не тому, що він дуже розумний, чи талановитий, чи має багатих друзів.

А тому що не теревенить, просто робить. Не чекає милостині від держави, а робить. Не звинувачує світ в усіх своїх проблемах, а робить. Не сидить на дивані, а робить.

Тож якщо ви, шановні глядачі, хочете щось в цьому житті досягти чи змінити, то просто робіть. Не чекайте слушних нагод, не чекайте сприятливих умов або виграшу в лотерею, просто почніть робити і не зупиняйтеся.

Можливо все вдасться не одразу, не так, як планувалось, але я обіцяю, якщо ви будете продовжувати щось робити – результат не забариться. Повірте, я це знаю."