"Воїн статі не має - ти або воюєш, захищаєш або ні", - морпіх Олександра Безсмертна

Коли в Україні почалася війна, в нас з'явилися нові, вже сучасні герої і ми вперше реально усвідомили що таке боротьба за незалежність, "радянську" традицію "вітати чоловіків" замінила питомо українська традиція – славити наших воїнів на Покрову 14 жовтня. Але не чоловіками єдиними – на рівні із ними як добровольці та службовці Збройний сил захищають Україну також і жінки. Тож 14 жовтня – це День захисників та захисниць України, які виконують роботу різного напрямку – від бойового до організаційного. І наразі ми хочемо розповісти вам історію однієї з відважних українських жінок, передають Патріоти України з посиланням на УП.

Ніколи не було такого, що я говорила: "Не буду робити це, бо я жінка і мені важко"

– 14 жовтня Україна вп'яте святкуватиме День захисника. Це свято лише чоловіків-захисників чи жінок-захисниць також?

– На мою думку, по-перше – це день не жінки чи чоловіка, це День воїна-захисника. Я завжди кажу, що воїн статі не має – ти або воюєш, захищаєш або ні. Тому в цей день неважливо хто ти – чи чоловік стрілець, гранатометник, кулеметник, чи ти жінка снайпер – 14 жовтня я особисто вітаю як і побратимів, так і посестер.

– Ви в армії вже 8 років. За цей час чи бачите прогрес щодо сприйняття жінки в Збройних силах?

– Сприйняття суттєво зрушилося. Але дуже багато залежить від самої жінки. Коли мене запитують: "А у вас дівчата служать?", я кажу: "Ні, у нас служать не дівчата чи хлопці, а воїни. Якщо хочете бути воїном – будь ласка, приходьте. Всі тут однакові та рівні".

І жінки військовослужбовці, і чоловіки військовослужбовці однаково мають розуміти, що будуть виконувати певні обов'язки, передбачені їхньою посадою. Не буде такого: "Я не буду це робити, бо фізично не настільки сильна як чоловік". Окей! Тоді не йди на роботу, яку не можеш потягнути фізично!

Або: "Я не хочу тут знаходитись, тому що тут багато чоловіків, які на мене дивляться як на об’єкт що тягне вниз підрозділ". Окей – не йди в таке середовище! Або маєш бути готова до таких труднощів, або не йди і не перешкоджай комусь – ти можеш зайняти чиєсь місце.

Тому неважливо якої ти статі – ти або робиш свою роботу добре, або погано.

– Раніше був такий ще радянський стереотип, що жінка в армії це, здебільшого, "паперова" робота, сфера медицини, налагодження побуту. Можливості жінок-військових в Україні зросли?

– За крайні два роки дуже багато можливостей з'явилося для жінок військовослужбовців і подальшої їхньої кар'єри. Починаючи з ліцеїсток – в цьому році був перший набір ліцеїсток і в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна і в Одеський військово-морський ліцей. Збільшився перелік бойових посад для жінок – це, наприклад, гранатометники, командири взводів, танкових підрозділів, кулеметники, снайпери тощо.

Але мене цікавить одне питання – скільки таких випускниць лейтенантів, офіцерів, закінчують навчання і йдуть до того, щоб стати командиром-лідером, до кінця?

Ви знаєте, за 8 років в армії я на пальцях однієї руки можу перерахувати тих, хто завершив те, що почав. Дуже багато, хто так бив себе в груди "Я хочу!" – то доведи те, що ти хочеш!

Я хотіла бути журналістом – я ним стала, хоч це далось мені важко. Але я ніколи не претендувала бути командиром-лідером чи мати підлеглий особовий склад, бо знала, що по фізичних та моральних показниках я з цим не впораюсь, принаймні на даний момент. Тому треба йти туди, де можеш бути корисною.

– Тобто, багато жінок переоцінюють свої сили і, зрештою, кидають армію?

– Одиниці продовжують шлях боротьби за свою професію, кар’єру, за свої права та обов'язки передбачені омріяною посадою, це дорогого вартує – здоров'я та нервів.

Коли ти знаєш, що відповідаєш за особовий склад, а це життя та здоров`я людей, я не кажу вже про матеріальну відповідальність командирів, то не може бути так, що ти псіханула розвернулась і пішла, бо ти жінка, тобі можна і псіханути.

Якщо ти медик – їм теж дуже важко. В нас є ті, які загинули в бою, є жінки, які нагороджені орденами за мужність, адже вони безпосередньо проявляли себе на полі бою і виконували завдання на першій лінії оборони.

Чому, наприклад, не хочуть йти на кухара? Я вважаю що це дуже невдячна посада. Я собі не уявляю, чи могла б я впоратись з їх обов’язками нагодувати тричі на день величезну кількість людей. Я бачила як вони опівночі лягають, а о четвертій підіймаються... Я бачила як вони працюють – дуже багато чоловіків та жінок можливо б не впорались з цим. І на рівні з іншими військовослужбовцями у них немає якихось особливих привілеїв або вищої оплати. В окопі страшніше, на кухні - важче. Це на мою думку.

– Як Ви завойовували свій авторитет в армії?

– Я завжди кажу, що я жінка за парканом військової частини. Всередині, на території військової частини, під час виконання завдань – я військовослужбовець. Ніколи не було такого, що я говорила: "Не буду робити це, бо я жінка і мені важко". Всім важко. Так і завоювала той авторитет який сьогодні, я вважаю, в мене вже є.

Мені приємно, що командир цінує мою роботу, що до мене ставляться як до офіцера, а не як до вантажу.

Як за радянських часів казали – "Жінка в армії це як морська свинка – і плавати не вміє і викинути шкода". Мені дуже приємно, що командир мене так не розцінює.

Він прислухається до моєї думки, до моєї роботи, радиться зі мною і не тільки він, а й багато інших військовослужбовців прислухаються до мене не як до жінки, а як до офіцера.

Тут дуже важливо, коли командир цінує своїх людей, а командир в нас цінує, і як професіоналів своєї справи і як військовослужбовців, і як бойових побратимів.

– Зіштовхувалися з дискримінацією?

– Були такі випадки, але лише на перших етапах – коли я тільки вступила до Академії сухопутних військ, коли формувалася група наших курсантів, військовий колектив. Жінок дуже мало було в Академії на той період, здається, 25 на весь ВНЗ.

Зрозуміло, що якісь утиски були, під час курсу первинно-професійної підготовки, де сержанти нас загартовували ставати з цивільних дівчаток у військовослужбовців, іноді тиснули морально, могли сказати на мою адресу: "Ти ніхто тут, ти не потягнеш, вже за місяць забереш документи, а більшість із вас завагітніють і підуть в декрет…".

Звичайно ж це була добряче підготовлена психологічна атака на молоде поповнення, саме завдяки їй, і визначались сильні і слабкі майбутні курсанти.

Все залежало від того, як ти себе поставиш – потрібно було не ставати до таких утисків спиною, а ставати ближче і все вистоювати. Довести, що ти не випадкова людина в лавах Збройних Сил, а її бойова одиниця. Треба розуміти, що на цьому шляху будуть певні перепони.

Але за останні 5 років я особисто на собі не відчувала, щоб мене хтось утискав чи була дискримінація. Мені інколи здається, що я дискриміную чоловіків – мені їх шкода, часом.

– Якісь елементи жіночності дозволяєте собі на службі? Чи тільки поза нею?

– За межами частини, як мінімум, я не ходжу в однострої – я звичайна пересічна громадянка, вдягаю сукні, займаюся справами, які мені подобаються, слухаю музику, вивчаю мови, подорожую, відпочиваю з рідними, танцюю.

Вже як тільки переступаю поріг військової частини, я не можу собі дозволити кокетувати, жартувати з кимось –- ні, апріорі цього не буде. Та й в принципі я собі такого ніколи не дозволяю.

Мама завжди казала, що я як кактус – викидаю колючки і нікого до себе не підпускаю. Не знаю чому так, але можливо ця осторога до зовнішнього світу не дає розчаруватися в деяких моментах цього світу і в оточенні.

– Як виглядає жінка-морпіх на службі?

– По-перше, ми всі приведені до одного однострою, зачіски в нас мають бути охайні, закладені. Якщо манікюр, то це прозорий лак або не кольоровий, і довжина нігтів має бути мінімальною. Також мінімум макіяжу, волосся зібране, не має потрапляти на очі чи плечі. Далі вже залежить – у кого кепі бойове, чи то шапка чи то берет морського піхотинця – все згідно зразка.

Можливо вневдовзі буде нововведення – заборонять татуювання. Все, що ховає форма, то твоє. Все, що виглядає з-під форми, тобто – шия, рукава, обличчя, не повинні містити жодних татуювань. Такими правилами керуються в Корпусі морської піхоти США.

Кажуть найкраща робота – це високооплачуване хобі. Сьогодні я на своєму місці

– Чому обрали саме військову службу?

– Я з дитинства знайома з військовою справою – моя мама пропрацювала у військовому шпиталі 27 років. Ми з багатодітної сім`ї, мама не мала можливості довго сидіти в декреті, тому ми багато часу проводили в неї на роботі. І коли ти малесенька дівчинка, постійно бачиш військових, кремезних чоловіків і жінок у військовому однострої… може ще тоді мені сподобалось.

Потім, коли росла, то було багато різних прагнень ким стати, але вже в 11 класі, коли треба було робити вибір, то це однозначно мав бути військовий ВНЗ або медичний.

Я подавала документи у Медичний інститут імені Пирогова у Вінниці, на спеціальність стоматологія, та в Одеську медичну академію на лікарську справу, а вже після завезла документи у Львів до Академії сухопутних військ.

Але я не знала, що на той момент у Львові вже не було кафедри військової журналістики і так як вже не встигала відвезти документи в Київ, обрала навчання у Львові, про що ні разу не пошкодувала. Хай ніхто не ображається, але НАСВ - це найкращий військовий ВНЗ в Україні.

– В чому полягає робота військового журналіста?

– Наразі я на посаді начальника пресслужби бригади морської піхоти, в мене є низка обов'язків, якими я керуюся. Перший з них, і, напевно, основний це бути помічником командира по зв'язках із громадськістю, тобто працювати зі ЗМІ.

До нас приїжджають спецкори, воєнкори, ми ретранслюємо що відбувається на передовій, розказуємо про воїнів, які боронять суверенітет держави і формуємо величезний архів з фото, відео, текстових матеріалів про хлопців та дівчат, які виконують завдання за призначенням в ООС. Також розказуємо про жертовність, наших загиблих, тих, хто поклав життя заради того, аби решта України могла спати спокійно.

З 2016 року потрошку ми зуміли організувати зв'язок українських журналістів та представників світових ЗМІ із особовим складом бригади морської піхоти.

Зуміли зняти величезну кількість роликів, сюжетів, фільмів про наших морпіхів. Для мене найкращим заохоченням є коли результат твоєї роботи оцінюють не лише в твоїй країні, а й за її межами. Мені було дуже приємно бачити коли про морську піхоту України знали і в США, в Канаді, в Німеччині, в Нідерландах і навіть в Японії.

– Військова журналістика це безпосередня робота на передовій?

– Так точно. Звідки українці дізнаються про те, що відбувається на фронті? Так, приїжджають журналісти, але є певна посадова особа, яка зустрічає журналіста на першій, другій, третій лінії фронту, на полігонах. Моя задача – організувати цю роботу.

І коли виникають питання: "Та що ти там знаєш, ти ж у кабінеті сидиш?" Ні, не в кабінеті я сиджу, а ходжу ніжками вздовж усієї лінії фронту в районі відповідальності нашого підрозділу, протоптую кожне поле і кожну посадку, тому що треба бути всюди.

Журналістів багато, прес-офіцер в бригаді, поки що один і з усіма потрібно встигнути попрацювати. Було таке, що в мене за день було до дев’яти знімальних груп – і працюємо ми з ними не в кабінетах. І жили ми і в підвалах, і в бліндажах, потрапляли під обстріли, разом ділили біль втрат і радість спільних перемог.

– Ще до Майдану, у 2013 році, Ви їздили на Міжнародний конкурс військово-професійної майстерності "Воїн Співдружності" до Москви. Яким тоді було ставлення росіян до українців? І чи стала для Вас війна, яка почалася за кілька місяців, несподіванкою?

– Станом на 2013-2014 роки війна була несподіванкою. Але вже потім аналізуючи досвід Грузії та Абхазії, я зрозуміла, що мабуть, дійсно – ми мали стати наступними. Ненажерливій Росії, схоже, треба завжди годувати свою армію навіть за рахунок життів у сусідніх країнах.

Так, у кінці вересня 2013 року я була у Москві, мене і ще трьох військовослужбовців з різних підрозділів відправили на цей конкурс. Україна щороку туди їздила, ми тоді ще входили до складу СНД.

Знаєте, якоїсь агресії на той момент від Росії до нас не було. Але вони були трохи відлюдькуваті від всіх інших членів команд з інших країн, замкнуті в собі. Трохи було неприємно з того, але приємно, що українці тоді забрали два призових місця.

– Пам'ятаєте день, коли почалася війна?

– Пам'ятаю. Я тоді була ще курсанткою, ми були на території Академії, у Львові.

У квітні, коли вже оголосили початок АТО, майже вся Академія виїхала на місяць на полігон. Єдині, хто залишилися у ВНЗ були курсанти, які за півтора місяці мали випуститися, вони чергували, прибирали і готувалися до державних іспитів. Це був крайній недостроковий випуск, бо з 2015 по 2017 були дострокові випуски. Вже у 2018 почали випускати нормально, як до війни.

Взагалі, весь Майдан і початок АТО, у нас були заняття, самостійна робота, після цього нас розсаджували по всьому центральному проходу у казармі і ми обговорювали те, що відбувається в державі.

Пам'ятаю такий момент в лютому – прислали листа за підписом ще тоді президента Януковича, де він звертався за підтримкою до Збройних сил України, щоб протистояти Майдану. Ми тоді посміялися та й все. Що значить протистояти Майдану? Там стояли такі самі люди, як і ми. Ми не служимо владі, ми служимо українському народові.

Вже з кінця травня ми почали зустрічати наших загиблих захисників на порозі Академії, щоб провести їх в останню путь... З тих пір я вже чітко усвідомлювала, що це не просто десь там війна, а вона вже тут і вона на порозі. Я усвідомила, що участь в ній неминуча, потрібно бути готовою.

Ті хто пізнали війну - прагнуть перемоги, адже лише перемога принесе цій країні і мир, і свободу і спокій

– Які моменти за період служби були найважчими?

– Коли гине хтось із наших морпіхів. Це найважчі моменти, з якими я не можу змиритися, адже ці люди були для мене дуже близькими. Важко це пережити і дивитися потім в очі їх рідним людям…

Знаєте, дуже боляче, коли рідні загиблого казали: "Чому ти вижив, а мій син помер?". Бували і такі випадки. Але ми не кидаємо родичів своїх загиблих. У нас є золоте правило: "Морпіхів колишніх не буває", вони назавжди залишаються нашими в строю, в нашій пам'яті, в наших серцях. Ми пам'ятаємо кожного – коли вони народилися, коли загинули. Ми пишемо про них постійно.

У нас є спілка матерів морської піхоти, яка почала формуватися у 2018 році, ми з ними підтримуємо зв'язок.

Мами загиблих морпіхів згуртувалися, підтримують одна одну, підтримують інших морпіхів, бо є серед них і такі, в яких ніколи не було батьків. У нас велика бойова родина морської піхоти і наші мами так само бойові як і наші хлопці та дівчата.

– Це правда, що Ви перша жінка, яка отримала берет морського піхотинця?

– Ні, абсолютно. Берет морпіхів жінки отримували ще тоді, коли мене на світі не було. Так, журналісти писали, мовляв, от, єдина жінка… Я кажу: "Ні-ні, я не єдина жінка, просто так сталося, що про мене написали".

У нас багато жінок зараз служить – близько 300 на всю бригаду. У нас є єдиний стандарт проходження смуги морського піхотинця, затверджений наказом у 2018 році, коли було створене командування морської піхоти.

Там чітко прописано, що потрібно зробити, щоб отримати берет морського піхотинця. Спочатку проходять медичну комісію, особовий склад засідає і голосує чи варто одягати людині наш однострій чи не варто. Для цього треба заслужити повагу.

Потім треба пройти тестування, фізичну підготовку і тільки після цього хлопці та дівчата допускаються до смуги. Якщо у складі свого підрозділу ти проходиш випробування, тебе допускають до клятви морського піхотинця.

– Які випробування треба пройти під час смуги?

– Коли я проходила, це було понад 7 кілометрів багнюки, якою ти маєш не йти, а повзти, болота, пекла, спеки, вогнища – умови були максимально наближеними до бойових дій.

Це і підняття важкої колоди, яку ти маєш пронести морем через воду в складі всієї команди. І підривали щось над головою, і стріляли, і кричали, і морально давили: "Ти здохнеш, ти не зможеш!".

Ти маєш з усією командою пройти там де горить, там де ти можеш потонути, бо у мене, наприклад, було таке болото, де хлопцям по шию, а мені з моїм зростом і з ручками було. Для цього й існує команда, коли тебе можуть витягнути там, де ти не можеш впоратися сам. Як пишеться у нашому посібнику лідерства: "І один у полі воїн, але перемога - то завжди досягнення всієї команди".

– Зараз багато розмов про доцільність розведення військ на Донбасі, втілення формули Штайнмаєра. Ви як військова підтримуєте ці кроки?

– Перше – я не займаюся політиканством. Друге – не розписуюся за всі Збройні сили. Третє – скажу від себе, що кров пролита задля великої мети не засихає. Ми знаємо, що очікувати від Росії – підступна, брехлива, країна-терорист, вірити якій не можна.

За свої підрозділи можу сказати – ми напоготові дати відсіч усім, хто посягне на нашу землю та суверенітет.

– Якби Ви могли звернутися до верховного головнокомандувача, які б це були слова?

– Мабуть це були б слова: Приїздіть до нас, в нас багато чого цікавого, морська піхота вміє дивувати, воювати, захищати, а ще - ми варті того, аби зростати та розширюватись. І нехай буде ближчим до людей і більше прислухається до військовослужбовців. Нас варто чути, повірте.

– Україні потрібен мир чи перемога?

– Україні потрібна перемога. Тому що як сказав Степан Бандера: "Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний." Населення країни котре далеке було від війни і втомилось від неї, прагнутиме "миру" а не перемоги, ті хто пізнали війну - прагнуть перемоги, адже лише перемога принесе цій країні і мир, і свободу і спокій.

Тому не мир, а перемога.