"Володя помер 7 вересня у наше свято, на День розвідника, а я стала двічі вдовою", - командир взводу Олена Кукла (фото)

"Коли Володя йшов на фронт, ми вирішили офіційно одружитися, він запропонував мені це, бо розумів, що може не повернутися", - розповідає Олена Кукла, передають Патріоти України з посиланням на Цензор.НЕТ.

"Перше побачення у нас було в музеї Пирогова. І буквально одразу після цього він приїхав до мене в гості, потім приїздив ще декілька разів – і одного разу просто залишився. Я тоді працювала в банку, а Володя на той момент шукав роботу.

Його дружина загинула в аварії і він жив з мамою і семирічною донькою Машою. Звісно, що дитину ми забрали до себе. Мій перший чоловік теж загинув в автокатастрофі – в мене залишилися діти: Ярослав і Настя. Володя знайшов собі роботу в Богуславі - і в нас було досить спокійне життя аж до 14 року. В Майдані активної участі ми небрали, але на вихідні приїздили. А навесні 14-го Володя почав говорити, що піде воювати. Проте вирішальним став момент, коли влітку на схід поїхав мій брат. Він провоював у складі УНА-УНСО буквально місяць, приїхав додому, поспілкувався з чоловіком, і наступного дня Володя сказав, що їде з братом в зону АТО.

Восени 14-го року рота брата перейшла в 54 окремий розвідбат і вирушила воювати, чоловік на той момент ще лишався в навчальному центрі. Але і їхня рота згодом увійшла до складу іншої - 81 аеромобільної бригади, як окрема розвідувальна. І 12 січня 15 року вони потрапили під ДАП. Базувалися у Водяному, але в них були постійні виходи в район донецького аеропорту. Після закінчення строкової служби Володя був сержантом. А коли попав у роту, став командиром відділення. Однак про службу він мені нічого не розповідав до певного моменту.

У той самий період, коли і брат, і чоловік пішли воювати, я не могла залишитись осторонь. В мене вивільнилось трохи часу і я почала займатися волонтерством. Знайшла в своєму місті таких небайдужих, як я - і ми об’єдналися в благодійний фонд "Надія". Спочатку пересилали на фронт необхідні речі. Намагалися охопити усіх своїх земляків, що пішли воювати. А коли брат поїхав на схід і почав телефонувати, розповідаючи про потреби, я зрозуміла, що там масштаби великі, і ми почали їздити в зону АТО. Це було досить часто – раз на два тижні. Об’їжджали всю Донецьку область. Ми з Володею одне за одного переживали. Я часто приховувала, куди їздила, так само і він не розповідав, де виконував завдання. Коли чоловік був у районі аеропорту, мене туди не пускав, а виїжджав у якийсь більш безпечний район, щоб побачитись.

20 лютого 15 року чоловік дістав свою першу травму. Але мені сказав, що в нього бронхіт і зараз він лікується в Часовому Ярі. Через декілька днів його відправили в Харків. А ще через деякий час в Чернігів. І тоді мені стало дивно, що його з бронхітом возять по всій Україні. На що Володя відповів, що у нього невелика травма. Але коли я приїхала його забирати машиною, вразило, що у чоловіка не працювали права рука і нога. Виявилося, що Володю відкинуло ударною хвилею під час вибуху і він досить неслабо вдарився. Коли його виписали, він сказав, що лікарі йому щось кололи, але видимого результату це не дало - просто потрібен час і реабілітація.

Вдома Володя деякий час був дуже мовчазний, але якось він сів і сам заговорив зі мною про війну. Коли я почула його розповідь, чесно кажучи, навіть не знала як на це реагувати. Проте розуміла, що йому треба просто виговоритись. Він розповів про події під ДАПом. Так склалося, що їхнього командира роти поранило і Володі довелося прийняти керування. Досвіду в нього не було, а втрати в той період були неминучі. І усю провину за загибель хлопців він узяв на себе. "Ти розумієш, вони мені сняться", - казав Володя, ".. кожен з них. Коли ми були в навчальному центрі нас усіх запитували, чи зможеш ти вбити людину – і ми всі такі герої казали, що звичайно – то ж ворог. Але коли з цим стикаєшся в реальності – це непросто. Тому мені сняться не тільки мої хлопці, а і вороги". Тобто його не так мучив фізичний стан, як моральний.

Для реабілітації тіла ми знайшли масажиста, а щодо психіки на той момент я не знала, як йому допомогти, але якось Володя сам підійшов і сказав: "Відвези мене до батюшки". У нас у місті була тільки церква московського патріархату. І нам допомогла моя хрещена - відвезла в сусідній район, там був батюшка, який теж їздив на схід, допомагав нашим хлопцям. Під час служби в його церкві, Володі було важко, він періодично виходив, курив. Я бачила його сльози. Але старалася не чіпати. Після служби він поспілкувався з батюшкою - і йому це дійсно допомогло. Коли ми приїхали додому, чоловік сказав, що йому стало легше.

Свою реабілітацію Володя не досидів, як тільки його фізичний стан став трохи кращим, почав рватися в бій. Казав, там мої хлопці - мені треба до них. І коли я збиралася в чергову поїздку на схід, він поїхав зі мною. Це був кінець березня 15 року. Ми приїхали на їхню базу, його зустріли хлопці. Було смішно, коли Володя вийшов до них зі словами: "Ура, я вдома!". Я тоді ще пожартувала, що ти хоч почекай так казати, нехай дружина поїде. Я розуміла, що і Володя, і інші бійці жили своєю справою. Тому ніколи йому не докоряла, а намагалась підтримати усім, чим могла.

Так було до початку 16 року: Володя воював, я волонтерила. Проте, коли забезпечення в армії більш-менш стабілізувалося, я почала замислюватись, а що далі? І вирішила теж іти служити. Коли озвучила це домашнім і Володі, всі сказали, що однозначно проти такого вибору. Проте в силу свого характеру я знайшла правильні слова, щоб донести до них, що буде так, як і вирішила. В травні 16 року вже була у навчальному центрі зв’язку в Полтаві. А після навчання, чоловік забрав мене до себе в бригаду – в кінці липня я приїхала як зв’язківець у Краматорськ, на базу.

Володя зі своїми хлопцями тоді воював на авдіївській промці. А я почала служити при управлінні бригади і не могла дочекатися, коли чоловік повернеться на ротацію. Нарешті це трапилось. І оскільки ми подружжя, мали право жити за територією частини, тому орендували квартиру поруч з нею. Але прожили там недовго.

У Харкові нам сказали про необхідність операції в Києві, в інституті Амосова. І саме там я крайній раз бачила чоловіка живим.

Першого вересня я повернулася після служби додому, у Володі в той день були якісь заняття, він приїхав з полігону пізніше і сказав, що йому недобре – болить у грудях. За декілька тижнів до того в нього почав підійматися тиск, але він був з тих, хто не любить жалітися. Вночі він збудив мене і я не одразу зрозуміла, що відбувається: включила світло, побачила, що чоловік зовсім блідий і майже непритомніє. І ще через якусь мить, він зомлів буквально в мене на руках. Я посадила його в крісло, але дуже злякалася, думала, що він помер. Проте почала його тормошити, бити по обличчю - і Володя отямився, його різко кинуло в піт. Я подзвонила своєму командиру. Він – начмеду, в результаті викликала швидку. Приїхало аж дві: фельдшерська і лікарська. Пару годин його намагались стабілізувати, а потім госпіталізували в звичайну краматорську лікарню. Я хотіла одразу їхати з ним, але мене зупинив наш начмед, сказав, що оформить усі документи і ми поїдемо туди разом. В лікарні нам повідомили, що чоловік у реанімації. Коли я його побачила, він просто лежав на ліжку скручений в калачик. На питання, чи йому щось робили, відповів, що нічого.

Проте, побачивши нас із начмедом, лікарі забігали. А одна медик зайшла до нас в палату, зачинила за собою двері, щоб її ніхто не чув, і дякуючи нам за службу, сказала, що зробить все від неї залежне, щоб допомогти. І саме вона поставила первинний діагноз – тріщина на аорті. Плюс в нього не просвічувалась ліва легеня – там була рідина. Але треба було підтвердження цього діагнозу, а в цій лікарні не було відповідної апаратури для цього. Чоловіка транспортували в Харків. І вже там начмед сказав мені, що невідомо яким дивом Володя до сих пір живе – рідина, яку йому відкачали з легені, була наполовину з кров’ю.

Але попри все ані я, ані Володя, не усвідомлювали на той момент всю серйозність ситуації. Третього вересня його взвод мав заходити знову на ротацію, на авдіївську промзону - і чоловік дуже за це переживав. Він ще в Краматорську казав медсестрі, що ви ж мене прокапаєте і відпустите? А коли зрозумів, що його не випустять, дуже засмутився і попросив мене передати його хлопцям, що він не "косить". Проте вони і самі все розуміли і дуже за нього переживали.

Що все доволі серйозно ми зрозуміли, коли в Харкові нам сказали про необхідність операції в Києві, в інституті Амосова. І саме там я крайній раз бачила чоловіка живим. Його забрали одразу ж в реанімацію – і мене вже туди не пускали. А потім озвучили ситуацію, що для того, щоб його врятувати необхідно ставити стент, який закриє тріщину на аорті. Але вони виготовляються тільки в Європі під індивідуальне замовлення. Ціна питання на той момент була 750 тисяч гривень, проте важливим моментом був ще час - виготовляти стент починають після повної проплати і займає це десь три-чотири доби. Мені допомагали волонтери, які почали збирати гроші, сказали, що домовились з якимось телеканалом, що 7 вересня знімуть сюжет про Володю, і що я маю приїхати зранку в інститут. Плюс у мене буде змога побачити чоловіка. Коли я приїхали, ми зайшли до лікаря, що мав робити операцію. Але він повідомив, що вночі стан мого чоловіка погіршився - і його підключили до апарату штучного дихання, ввели в медикаментозний сон. Тобто часу чекати на стент у нас немає, тому вони викликали фахівців з інституту Шалімова і вирішили робити інший вид операції – ставити протез. І хоча вона набагато складніша і ризикованіша , але це хоч якийсь шанс його врятувати. Окрім того, лікар попередив, що операція довготривала по часу і гарантій ніхто не дає. Все, що залежить від медиків, вони зроблять, а далі надії тільки на Бога.

Ми домовилися, що коли чоловіка везтимуть на операцію, я зможу його побачити. Але після декількох годин очікування, у визначений час з ліфту вийшов тільки лікар, завів до себе в кабінет і озвучив, що Володі більше немає. Коли його почали перевозити на операцію – лопнула аорта. Ось так 7 вересня у наше свято, на День розвідника, Володя помер. Моєму синові тоді було трохи більше 17 років, донькам 12 і 13. А я стала двічі вдовою.

Виявилось, що причиною тріщини була ота його травма під ДАПом. Просто тоді, коли він катався по шпиталях, ні на що не скаржився - і його не обстежували. А крайньою крапкою – стали стрибки з парашутом, на яких ми були разом, коли я приїхала служити.

Коли Володя йшов на фронт, ми вирішили офіційно одружитися, він запропонував мені це, бо розумів, що може не повернутися. Чоловік хотів бути впевненим, що його донька не залишиться без родини. Ми одружилися, і я сказала йому тоді, що в будь-якому випадку не кину Машу, але навіть чути не хочу, що з ним щось може трапитись. І сама вірила у те, що вдруге пережити втрату – такого зі мною бути не може. Але коли Володя помер, найпершим питанням для мене стала дитина, яка тепер офіційно не мала мами і тата.

Тому, як би мені не було важко, я розуміла, що не маю права жаліти себе, бо якщо я зараз не зберуся і не почну щось робити, Машу заберуть. Своєї рідної матері вона не пам’ятала, і коли почала жити з нами, буквально через тиждень підійшла до мене з питанням: "Можна я Вас буду називати мамою?"В мене тоді став клубок у горлі, і я відповіла їй, що звісно так, але якщо мама, то на "ти". А в той момент, коли вирішувалась її доля, вона благала: "Мамочко, не віддавай мене нікому!", тому я була готова звернути гори, щоб дитина залишилась у сім’ї. Я почала діяти одразу - звернулася в службу у справах дітей, написала усі необхідні заяви. Це був тяжкий період, але мене підтримували мої батьки і бригада пішла назустріч - я забрала усі свої відпустки. І хоча я була не єдиним претендентом на дитину, - Машу хотіли забрати рідні Володі, - мені вдалося офіційно її вдочерити.

Своєю працею мені довелося довести, що я можу служити не гірше за чоловіків

Після цього я повернулася на службу - розуміла, що по-іншому вже не зможу. Проте в частині я відчула, що тепер служити у 81-ій – дуже складно морально. Тут все нагадувало про Володю. В результаті в травні 17 року я перевилася в інший підрозділ, де на той момент служив мій брат – це теж розвідка. Прийшла туди рядовим зв’язківцем. Мій перший захід на схід, а саме в район Донецька, був восени 17-го. І саме тоді я відчула на собі всю відповідальність служби і всі ризики, пов’язані з цим. Так само, як колись Володя, розуміла, що не можу нікому розповідати, де я буваю і що роблю. Моїм завданням було, щоб усі солдати були на зв’язку між собою - доводилося заїжджати на самий передок. Цікаво, що спочатку, коли я тільки прийшла, мені всі казали, що ти ж жінка, ти не будеш їздити по передовій. Але обставини склалися так, що більше не було кому це робити. Тому всі перехрестилися і сказали "Їдь". З дня у день у мене був дуже насичений графік. Згодом всі зрозуміли, що я добре роблю свою роботу, і, мабуть, місяців через чотири мене призначили на посаду командира відділення – отже, своєю працею мені довелося довести, що я можу служити не гірше за чоловіків. Не скажу, що я прагнула кар’єрного зростання, просто я виконувала свою роботу самовіддано. А на початку 18 року вирішив звільнятися мій командир взводу. Однак те, що командир батальйону запропонує мені бути ТВО, я не могла навіть уявити. Тому, коли мені це озвучили, я сказала, що подумаю. Врешті погодилася, і коли "пірнула" в те все, я навіть не думала, що настільки непросто керувати взводом. Але я дякую нашому комбату за таку школу. Я розуміла, що він мене випробовував. Спочатку було все: нерви, сльози, істерики, але знову ж таки я не звикла здаватися, і згодом почала розуміти, що від мене хочуть, і що я маю робити. Якось комбат сказав мені, що ти зламала мої стереотипи – бо до тепер жінка і командир були несумісними речами для мене. В цілому майже рік я виконувала обов’язки, а в кінці 18 року мене офіційно призначили командиром взводу – це сталося 5 грудня на мій день народження.

Окрім мене в нашій сім’ї служить мій син Ярослав. Він з 15 років проходив цей шлях разом з нами, бачив, що ми з Володею жили тим, що відбувається в країні. Окрім того, в них з чоловіком були дуже добрі відносини, і коли Володя пішов служити, син дуже за нього переживав. Для Ярослава він був героєм, прикладом. А коли чоловіка не стало, син повідомив мені, що у 18 років піде служити. Для мене це стало шоком. Протягом півроку я намагалася його відмовити, але марно. І в червні 17го, Ярослав сказав, що, мамо, я знаю, що ти мене зрозумієш і підтримаєш, але я їду на схід. Мені нічого не лишалося, як підтримати його. Я забрала сина в свій підрозділ, щоб хоч якось бути в курсі того, де він знаходиться. Правда, він одразу сказав, що зв’язківцем не буде, а тільки розвідником, як батя – так він називав Володю. В розвідроті він служить і зараз. І на сьогодні усе те, чого він досягнув, – це його самостійні здобутки. Я ніколи нікого за нього не просила. Єдине - здалеку цікавилася в командира роти, як він, на що часто чула схвальні відгуки. Тому мій син - гордість для мене.

Мене часто питають, чи я не втомилася і чи не хочу повернутися додому? Але зараз я не бачу себе в цивільному житті, на цивільній роботі. А тут, в армії, я дуже потрібна. В мене є велика відповідальність не тільки за себе і за своїх дітей, а і за свій взвод. Плюс мені цікава моя робота, тут є куди розвиватися.

З огляду на все те, що зі мною сталося за період війни, в мене зовсім змінився погляд на життя. Колись я була досить аполітична, жила в своєму маленькому світі. Тепер я дивлюся на світ набагато ширше. Окрім того я навчилася жити зі своїм болем. Буває інколи, що з вечора поплачеш в подушку, але саме усі ті травми, що мені довелося перенести, навчили ніколи не здаватися. І я не здаюся заради пам’яті свого чоловіка, заради своїх дітей, і як би мені не було важко, завжди пам’ятаю, що маю рухатися вперед."