"Заплатите мільйон - покажу", - сказав черговий у морзі, коли я шукала тіло свого чоловіка", - санінструктор 25-го батальйону "Київська Русь" Юлія Кіріллова (фото)

Юлія розповіла про останню телефонну розмову з коханим, пошуки його тіла, свою службу у ЗСУ, про поранених, загиблих, своє повернення додому та психологічну реабілітацію жінок-військових.

"ДАНІЛ ПОПРОСИВ НЕ ВІТАТИ ЙОГО З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ… МИ ПОГОВОРИЛИ, Я ПРИЙШЛА НА РОБОТУ - І ТУТ ПЕРЕДАЛИ, ЩО РОСІЙСЬКІ "ГРАДИ" СТЕРЛИ СТЕПАНІВКУ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ"

- Пам’ятаєш день, коли твій чоловік вирішив іти на війну?

- На Майдан ми з Данілом їздили разом, разом там вигрібали, разом тікали від "беркутів"… І якби, йдучи на війну, він сказав мені, що сам так вирішив, я б відповіла: "Ти знаєш, що? Тоді я теж піду". А так – це була нібито мобілізація.

Він сказав мені, що йому прийшла повістка. Але ту повістку я не бачила… Ніхто її не бачив. А Даніл поїхав у військкомат у Коростишів – "лише для уточнення даних". Потім він подзвонив мені і розповів, що йому на 10 днів потрібно буде поїхати на допідготовку у військову частину в Новограді-Волинському.

Був березень 2014 року. Я знайшла для Даніла спальник, купила йому якусь форму, відвезла все це йому, і він вирушив у частину.

Днів за три я поїхала до нього вже у Новоград-Волинський. Привезла йому тепліший спальник, бо було холодно й не було на чому спати: у них були залізні ліжка, застелені лише брезентом. Напекла пиріжків, приготувала курку. Даніл вийшов до мене на КП, ми погуляли декілька годин, а потім він сказав: "Все, мені треба йти - ми готуємо техніку до навчань. Їдь, бо у мене немає часу". Як?! Я ж скучила! Ми ж ніколи так надовго не розлучалися! Тільки півроку, як одружилися… Додому я їхала у сльозах та соплях.

Коли 10 днів минуло, нікого так і не відпустили. А чоловік розповідав: "Ну, ми на місяць ще затримаємося…"

Я у Києві залишилася сама. Збирала, тягала, передавала. А ще ж і на роботу було треба, і в університет, де я тоді закінчувала 4 курс. Я просто божеволіла! Схудла, висохла. І все просила чоловіка: "Скажи все чесно. Чому ти мені морочиш голову?"

- Але коли підрозділ вже вийшов на Схід - він від тебе це не приховував?

- Ні, казав правду. Спочатку, здається, вони були під Старобешевим. Даніл розповідав, що спить під своєю машиною, бо більше немає де, згадував, що їхні окопи – це просто ями, вкриті гілочками. "Я в ту братську могилу не полізу, бо мене звідти не відкопають. Я краще тут, тут точно знайдуть", - казав. Потім був Шахтарськ, була Савур-Могила, де чомусь був не весь підрозділ чоловіка, а буквально декілька чоловіків з них… А згодом їм дали наказ іти на Степанівку та виводити звідти хлопців. Вони вивели тих бійців і самі стали на їхні позиції.

Зідзвонювалися ми раз на день… Ну, максимум двічі. Зазвичай спілкувалися зранку, коли не було особливих обстрілів. "Я сиджу на паркані, - розповідав він мені. – Мрія снайпера! Ловлю зв’язок, говорю з тобою". А я кричала: "Все! Іди! Не треба ніяких розмов, тільки йди звідти!"

Поговорили ми і 11 серпня. Мене тоді з самого ранку трусило та нудило. І у нього дуже поганий настрій був. "Як мені набридли вже ці обстріли і ці хати, що горять...", - сказав. Наступного дня у нього мав бути день народження. Даніл попросив його не вітати – мовляв, що там святкувати… Але розповів, що його побратими вже зловили десь курку і пообіцяли зробити йому "не святковий торт, але святкове м’ясо". М’яса всі вони не їли вже давно.

Я прийшла на роботу. На ноутбуці в мене постійно йшли якісь стріми, прямі ефіри, новини. І тут передають, що російські "Гради" стерли селище Степанівку з лиця землі. У мене ноги підкошуються, дихати не можу… Посиділа, поплакала. Подзвонила до нього – не відповідає. Думаю: "Ну, ладно, передзвонить мені". Сама себе заспокоїла.

Ми тоді якраз збирали передачу на фронт. Ще кевларові жилети мали приїхати… Тому я не здивувалася, коли після обіду мені подзвонила дружина одного з хлопців, що були з Данілом, та запропонувала побачитися, поговорити. Я подумала, що це стосується волонтерки, і ми домовилися про зустріч ввечері.

Коли ми зустрілися, вона сказала мені: "Юлю, тримайся…" Я і впала одразу. Мені нічого не треба було далі пояснювати. Що було потім – я не пам’ятаю. Мені розповідали, що я плакала, кричала, комусь дзвонила… Потім намагалася все заперечити: "Та ні, що ви мені говорите! Багато хлопців ховали, а вони поверталися живими…" Приїхав брат і забрав мене додому.

І ми почали шукати або підтвердження, або спростування інформації. Зателефонували у чергову частину в Новоград. "Якщо так – чекайте, привезуть", - відповіли нам там. Але тоді ніхто нікого не привозив. Тому ми їздили у всі морги, зустрічали всі борти з загиблими. Коли десь побачили новину про те, що у Дніпро привезли загиблих з 30 бригади - почали видзвонювати дніпровські морги. У мене був папірець, а на ньому - номери, номери, номери… Подзвонивши на один з них, я запитала: "Кіріллов, є у вас такий?" Чую у відповідь: "Даніл Олександрович? Так, є. Приїжджайте, забирайте". І все - слухавку поклали. Але я не зрозуміла, куди саме їхати!

Ми виїхали у Дніпро. О 3-4 годині ночі вже були там, але гадки не мали, у який саме морг нам потрібно. Тому почали шукати в інтернеті номери та адреси всіх моргів міста. Були у лікарняних моргах, потім приїхали у військовий шпиталь, де подивилися на невпізнаних бійців, які були у реанімації непритомні… Даніла серед них не було. І нам порадили поїхати ще в обласну лікарню ім. Мечникова.

Туди ми приїхали вже о 6-7 ранку. Назустріч нам вийшов хлопець у білій футболці та підкатаних білих штанях. Ми пояснили йому, що шукаємо мого чоловіка, що він загинув, але ніхто не знає, де тіло. "Ну, а я що можу зробити?" - запитав хлопець. Ми попросили його подивитися у журналі, чи є у них Кіріллов. "Я взагалі черговий, я нічого не можу вам показувати й розповідати, приходьте о 9 ранку", - відповів він та захлопнув двері. Хлопці, які були зі мною, почали знову дзвонити в двері, і ще раз попросили його просто зазирнути у журнал. Щоб ми хоч знали! Якщо є – то є, якщо немає – то ми поїдемо далі шукати. Може, Даніл десь живий лежить у реанімації, а ми не знаємо! "Чекайте на керівництво", - відрізав черговий. "Будь ласка, покажи просто журнал. Якщо потрібно – ми тобі заплатимо", - запропонували ми. А він відповів: "Заплатите мільйон – тоді покажу".

У мене мову відібрало. Таке робиться, а людина каже: "Заплатите мільйон – покажу". Чесно, якби зараз це відбувалося – я б його так вдарила, що він би ліг поруч із загиблими. Але тоді ми дочекалися 9 ранку і пересвідчилися, що у морзі такий є…

Даніла вивезли на впізнання.

Тіло було накрите простирадлами, обличчя також було замотане, адже він загинув під час обстрілу "Градами". Але я тільки ноги побачила – і то вже знала, що це він. І обручка була. І хрестик, який я йому подарувала… Ми оформили всі документи, десь в обід виїхали з Дніпра, а ввечері вже були вдома. А наступного дня був похорон.

"ПРЯМЕ ВЛУЧАННЯ МІНИ. БУВ КОВАЛЬ – І ВЗАГАЛІ НІЧОГО НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ"

- Як ти знайшла сили жити далі?

- Я просто почала дуже багато працювати – коли до дванадцятої ночі, коли до першої… Бо розуміла, що якщо я не буду працювати – здохну. Також ми шили евакуаційні ноші та аптечки для бійців, почали організовувати благодійні фестивалі, їздили на Донбас… Починали з Луганської області та закінчували Маріуполем. Під час цих поїздок я інколи не спала по три доби – не було коли десь залишатися та відпочивати. Треба було їхати та розвозити бійцям допомогу. За роботою і за Донбасом…. не скажу, що стало легше… Але це відволікало.

Був аеропорт. Потім було Дебальцеве. Було багато похоронів... Але потім настав якийсь період тиші, почалася весна, і ми стали займатися дітками з прифронтових територій - допомагати їм, привозити їм різні класні речі. Коли приїжджали на Донбас, ми зупинялися у своїх. І от якось лишилися в гостях у 25 батальйону. Був вечір, ми пили чай з печивом та теревенили про життя. І тут хтось із хлопців каже: "Мала, а чого ти катаєшся? Давай до нас на контракт!" Я відповідаю: "Та легко!"

Мені зробили відношення. Я приїхала у Київ, закінчила всі свої справи, з’їздила на два чи три дні на море, пройшла військово-лікарняну комісію і поїхала у батальйон.

Відношення було на посаду діловода, тому спочатку мене посадили у штабі. Але я не скаржилася. У нас була можливість навчатися, на фронт приїжджали інструктори. Незабаром ми вийшли на полігон, на Черкаське, де мене перевели в розвідку. Там у нас також були навчання і тренування – все було як треба!

Після Черкаського нас заперли на Широкий Лан… Намети на мерзлій землі. Дров немає. Питної води немає, а ту, що привозять – не можна пити. У всіх почалися проблеми з животами, і навіть кишкову палочку там знайшли – але про це мовчали. Це було щось страшне. Я реально думала, що помру там…

- Не було думки, що ти погарячкувала, коли вирішила йти в армію?

- Та була! Я там такими сльозами плакала, що хочу додому. Але хлопці ридали більше, ніж я, так що мені не соромно (сміється).

На нулі часом буває страшно. Але нехай краще буде страшно, ніж ще колись пережити щось схоже на ту зиму на Широкому Лані. Коли ти вдень і вночі, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, промерзлий до кісток. І ти не можеш зігрітися, бо не маєш де зігрітися. Слів немає. Це просто дупа.

- Коли батальйон вийшов у зону АТО?

- У лютому. На Світлодарку. Ми заїхали на позиції, там бліндажі, багнюка, а я така щаслива - слава Богу, не Ширлан!

Ми їздили, працювали, все було добре… Але згодом з розвідки мене виперли – бо прийшла директива всіх бабів перевести на жіночі посади. Я казала, що не піду нікуди, і хлопці також писали рапорти, підписували, обіцяли, що не віддадуть мене… Але насправді не особливо і чинили спротив. Потім мені зізнавалися, що переживали за мене, і раді були, коли мене перевели до медиків – нібито у безпеку. Але згодом вони зрозуміли, що спокійніше їм від цього насправді не стало.

Так я стала санінструктором.

- Пам’ятаєш свого першого пораненого?

- Першого вже у медиків? Пам’ятаю. Мене привезли на "Смачну Хату", я там ще ходила ображена і ні з ким не спілкувалася. Як це так - мене, розвідника, гранатометника, таку незамінну, взяли і відправили кудись?!

Це був другий чи третій день на новому місці. Я сиділа у нічному наряді, куняла і думала: "Нащо сидіти на "Смачній Хаті" у наряді? Вони що, показилися? Тут до фронту як до неба рачки!" Аж раптом чую, що хтось їде з боку Луганського по дорозі, блимає фарами, сигналить. Я вибігаю на дорогу з автоматом, що той Рембо. З-за керма машини вилазить водій і кричить: "У мене трьохсотий! Важкий!" Я питаю, чому не передали по рації, чому ніхто не подзвонив навіть – стільки ж їхали з Луганського… Але він якийсь переляканий. Каже, номерів ні у кого не було.

Трьохсотого виводять з машини. Я дивлюся – а у нього коліна немає, воно просто вирване, і нога бовтається. Я кричу: "Що ви робите?!". Дістаю ноші, ми пораненого на них перекладаємо, заносимо… Це був дядько років 50. У нього було дуже багато осколкових поранень, у тому числі у черевну порожнину та у грудну клітину. Були повністю посічені руки та ноги дрібними осколками, одна нога була майже відірвана. І була дуже велика крововтрата… Джгут був накладений, але до п%зди той джгут був, якщо його хтось просто зверху примотав… Пам’ятаю, ми спілкувалися. Я кажу: "Не переживайте. Все буде добре. Ще повоюємо". А він відповідає: "Я вже своє відвоював". Через три дні я дізналася, що ця людина померла.

Потім, під час боїв за Мурашник, ми були на чергуванні у Луганському. Трьохсоті, двохсоті… Пам’ятаю, привозять наших хлопців, всі вони в осколках, всі посічені. У одного, Макса Осадчого, бік вирваний. Я мотаю його, а він взагалі нічого не говорить. Білий такий, слова сказати не може, і погляд порожній-порожній. Максе, питаю, та що сталося?! "Коваль двохсотий, - чую. – Пряме влучання міни. Був Коваль – і взагалі нічого не залишилося". Взяли потім мішок хлопці та поїхали його збирати…

Згодом туди, де загинув Коваль, завели наш взвод розвідки. Хлопці там почали окопуватися, зариватися і знайшли рештки, які від Коваля лишилися та які собаки порозтягували. Поховали рештки та вирішили пустити прощальний "залп", салют з автоматів. І тут по ним як дали… З вечора і до ранку майже йшов бій. Вони весь цей час передавали нам, що особовий склад у порядку. Але – "йде бій". І тому ти вже сидиш на рації. Аж раптом, близько третьої години ночі – просто неймовірний крик у ефірі. " "У нас є двохсоті і трьохсоті!"

- Це були позиції "Абдула" і "Стамбул", виходить…

- Так. Це було 9 липня. Ми побігли у машину, поїхали на місце. Коли заїхали – там ще тривав бій. Машину ми кинули на "Скорпіоні" і погнали вперед. По дорозі нам назустріч бійці везли візок, на візку був матрац, а на матраці лежав Міхалич. Видно було, що людина вже повністю знекровлена. Ніяких ознак життя не було. Але хлопці кричали: "Він живий, він живий!". Я до нього… Натискаю на грудну клітину – а все провалюється. Там немає нічого. Кажу: "Хлопці, давайте його швиденько до машини туди".

Вони його повезли. Потім ми забрали Доміка нашого. Знову почалася стрілянина. Пізніше винесли Німого.

Ми забрали решту наших хлопців - тих, хто лишився. Деякі були серйозно контужені. А на ці позиції замість них зайшла 54-та ОМБр.

"ДО КИЄВА З ВІЙНИ Я ПРИЇХАЛА З КОРЗИНКОЮ, У ЯКІЙ БУЛА МОЯ КІШКА КАКАШКА"

- Що змусило тебе повернутися додому?

- Коли у мене вже закінчувалася мобілізація, я думала підписати ще контракт… Однак останньою краплею для мене стала аварія, у якій армійська водовозка зіткнулася з "таблеткою".

Ми евакуйовували з місця аварії найважчого трьохсотого, Патрона. У нього була відкрита черепно-мозкова травма. У Бахмуті ми повезли його на комп’ютерну томографію, а коли виїхали з кабінету – я побачила, що він очі відкрив, закотив і закрив. Він більше не дихав, і ми почали просто на виїзді з діагностичного відділення серцево-легеневу реанімацію, і все на світі… Качали його, качали… Начебто з’явився пульс. Патрона швиденько завезли у реанімацію. Однак через півгодини нам сказали, що він помер.

Я стою, уся у крові, уся мокра, бо якраз дощ моросив - і мені так хрєново... Сама я тільки після шпиталю, де лікувалася після контузії. І я думаю: "Капєц".

А тут приїжджають до лікарні з 59 бригади хлопці, які дуже хочуть на дємбєль. У когось із них спинка заболіла. "Що за хєрня, ми герої, ми воювали, чого нас ніхто не приймає?!", - починають вони. Їм кажуть: "Ви розумієте, щойно привезли 5 трьохсотих важких? Один вже помер. Почекайте". Але їм чекати ніколи…

Нам потрібно було забрати нашу каталку, на якій помер Патрон, та вже їхати. Але поруч були тільки медсестри, і довелося просити тих вояків, що приїхали, допомогти перекласти загиблого. У відповідь хтось із них зробив круглі очі: "Я взагалі трупів боюся!"

І тоді у моїй голові промайнуло: все. Досить. Я додому. Я не можу більше. Я втомилася.

Незабаром мені зробили документи на звільнення, і я насправді поїхала додому. Проводжали мене усім батальйоном. Приїхали на потяг на машинах, всі вишикувалися, відкрили шампанське та облили ним вагон. З гучномовців, через які роблять на вокзалі оголошення, пролунало, що "сьогодні Юлія Кіріллова з 25 батальйону їде додому на дємбєль". Я така щаслива була. Плакала.

А зранку на вокзалі у Києві мене зустрічала вже інша компанія – брат, сестра, друзі. Квіти, ведмедики… До Києва з війни я приїхала з корзинкою, у якій була моя кішка Какашка.

Довго я не вірила, що дійсно потрапила додому, не вірила, що я жива, що змогла все це пережити. Адже до війни я була іншою. Життя у наметах, у полях, у бліндажах?.. Та як?! Та якщо готель – то хоча б чотири зірочки! Але я це пройшла… І до мене тільки потім почало доходити що я бачила, що я тепер вмію і що можу.

Після повернення я, мабуть, рік не виходила з дому. Ні з ким не спілкувалася, нічого не робила. Але все ж таки зрозуміла, що треба себе витягувати, займатися собою, піти нарешті до лікаря – спочатку до невропатолога, потім до психолога і до психотерапевта…

Так згодом я прийшла до того, що хочу займатися реабілітацією. І зараз ми з посестрами пишемо програму психологічної реабілітації для жінок-ветеранок. Хочемо подати її на грант.

- На твою думку, програма реабілітації для жінок має відрізнятися від програм для чоловіків?

- Ми з чоловіками різні у багатьох аспектах, яким необхідна увага. Це, наприклад, стосунки матері та дитини. Ми більше, ніж чоловіки, спілкуємося з дітьми. Але пройшовши війну, мами втрачають свій контакт з дітьми, після повернення не можуть знайти з ними спільної мови. У чоловіків такої проблеми зазвичай немає.

Та й взагалі – дівчатам комфортніше займатися окремо, у колі інших жінок їм набагато легше розкритися. Так, звичайно, з чоловіками ми воювали пліч о пліч… Але я, наприклад, на фронті ніколи не могла дозволити собі показати їм, що я у чомусь слабша за них. Не змогла б проявити слабкість і під час групових занять з психологом у чоловічому колі. Але коли я серед дівчат – можу і поплакатися, і поістерикувати, і поматюкатися…