Жорстоко побитого підкинули до місцевої лікарні, коли вже помирав: Історія українця, який став донором органів і врятував чотирьох людей

39-річного Назара Тополюка з Рівного жорстоко побили й підкинули до місцевої лікарні, коли він уже помирав. Його травми були несумісні з життям. А сім'я чоловіка наважилася й дала згоду на трансплантацію, щоб його органи врятували життя іншим людям. У ніч на 18 грудня відразу чотирьом пацієнтам пересадили серце, печінку й нирки Назара. Це стало історичною подією не тільки для Рівного, але й для всієї України. Як стало відомо, сім'я загиблого донора вже багато років уп'ятьох тулиться в однокімнатній квартирі на першому поверсі панельного будинку, передають Патріоти України з посиланням на Oбозреватель.

Радилися зі священиком

Віта Тополюк після похорону брата Назара сама написала в Facebook що тим донором, серце, печінку й нирки якого лікарі в Рівненській лікарні пересадили кільком хворим, стала її рідна людина.

"Для нас це було складним рішенням. Ми з мамою думали, радилися зі священиком. Він нам сказав, що всі гріхи Назара відпущені і він потрапить до раю. Лікарі нам пояснили, що у брата немає жодних шансів вижити, у нього розбита голова. Тоді ми вирішили, що нехай він урятує життя інших людей, нехай вони живуть. Я знаю свого брата. Він дуже добра, відкрита людина і він би погодився з нами", – розповідає жінка.

Назара знайшли з розбитою головою

Того фатального дня, 15 грудня, Назар пішов із дому вдень та більше не повернувся. Уже ввечері його мама Галина Геннадіївна почала хвилюватися, набирала номер телефону сина, але він був відключений.

"На той час ми з чоловіком були на заробітках у Польщі. Мама подзвонила і сказала, що хвилюється за Назара. А вранці я в інтернеті побачила фото: писали, що біля лікарні близько 4 години ранку 16 грудня знайшли чоловіка з розбитою головою. Від недоброго передчуття стислося серце. Я попросила маму сходити туди й дізнатися. Виявилося, що це наш Назар. Його вбили! У нього була сильно розбита голова. Як сказали лікарі, з такими травмами він би сам сюди не дійшов. Хтось його привіз і кинув тут", – згадує Віта.

На жаль, лікарі не давали жодних шансів на те, що Назар виживе. Він був підключений до апарату штучного дихання, але медики констатували смерть головного мозку. Тоді й вирішили просити дозволу родичів на те, щоб пересадити ще живі й здорові органи пацієнтам, які їх потребують.

Звісно, попри будь-які розмови злостивців, жодних грошей ніхто родині не платив. "Нам подзвонив лікар і сказав, що трансплантація закінчена. Лікарня допомогла з організацією похорону. І 18-го грудня ми з Назаром попрощалися", – каже сестра загиблого.

Їздив до Польщі і працював будівельником

Сам Назар Тополюк закінчив Рівненський комерційний технікум, вивчав банківську справу. Однак знайти роботу за фахом наприкінці 90-х у рідному Рівному не міг. Тоді він почав заробляти ремонтами.

Кілька разів виїжджав до Польщі на заробітки, але останнім часом уже працював у рідному місті. Колись був одружений, але шлюб виявився невдалим, вони з дружиною розлучилися, дітей у нього не було.

"Але він був дуже розумним і талановитим хлопцем. Він багато читав. Навіть коли їхав на заробітки, брав із собою книжку, щоб почитати у вільний час. Він був веселою, чуйною, доброю людиною. Ніколи і нікому не зробив нічого поганого. Я дуже сподіваюся, що слідство все-таки знайде вбивць мого брата, я хочу, щоб справедливість узяла гору", – каже Віта Тополюк.

Також Віта додає, що не проти познайомитися і побачитися з людьми, яким трансплантували органи її брата.

Уся сім'я живе в однокімнатній квартирі

Богдана, знайома Назара, ділиться спогадами: "Я знаю його з 1996 року, ми разом училися в технікумі. Нам було тоді по 15 років. З першого тижня навчання якийсь високий, красивий одногрупник почав проявляти до мене увагу. Це було в кумедній юнацькій манері, що викликало сміх і подив у компанії подружок. Я спочатку ухвалила рішення, що все це мені не цікаво і я не даватиму йому жодних надій. А вже за два тижні вирішила дати йому шанс і дозволила провести мене до будинку".

Вона каже, що всі три роки навчання вони просиділи за однією партою, їх ще називали "відмінниця і двієчник".

"Але насправді я знала, який він. Просто інший, унікальний, дуже розумний і здібний у багатьох творчих речах, в англійській мові і хімії. Його мама Галина Геннадіївна викладала хімію в ліцеї. Назар постійно рятував мене з цих предметів, тому що я їх ненавиділа. А наша старенька парта була покрита індивідуальним розписом і малюнками Назара з освідченнями в коханні", – змальовує Богдана.

Назар прекрасно грав на гітарі, писав дивовижні листи, коли пара розлучалася на канікулах. А його найбільшою мрією було мати щасливу сім'ю і затишну квартиру. Він дуже переживав через те, що свого часу їхній батько пішов із сім'ї і залишив його з молодшою сестричкою на виховання мамі.

Галина Геннадіївна, викладачка з багаторічним стажем, десятки років стояла в черзі на отримання квартири і Назар завжди мріяв, що ось-ось у них буде велике житло. Проте досі вся сім'я тулиться в однокімнатній квартирі на першому поверсі панельного будинку. Тут мешкає літня мама, Віта з чоловіком і сином, і тут таки жив Назар. У квартирі навіть немає балкона.

"Мені б хотілося в пам'ять про Назара і на знак великої поваги до сім'ї, яка зважилася на цей вчинок заради порятунку життів інших людей, щоб їм допомогли переїхати в краще житло", – каже Богдана.